Неділя, 30 червня 1878

Я була у Ґавіні, де була тамошня каноніса, що й минулого разу.
Потім взяла урок арфи й розважалась, сміючись зі старого дивака-вчителя. Потім пила чай і їла малину. В таку спеку нічого більше не хочеться.
Мультедо мав супроводжувати нас на концерт в Оранжереї, де співають московські циганки, але йде дощ, і ми залишаємось удома; я пускаю в хід всі свої чари — наспівую під гітару, зітхаю давні ніжності під арфу, приймаю пози, розмовляю, жартую, говорю зворушливі речі... Врешті юнак, цей чудовий Мультедо, ця Троянда — бо Мультедо є Троянда, мама в це не вірить, але я вам стверджую, — Троянда іде трохи заспокоєна.
[Викреслено: Ми судили Покійного. Троянда сказала досить влучні речі про Покійного, якого ми обговорювали. Це правда, покійний Кассаньяк — один із найвидатніших полемістів і памфлетистів. Оратор вже визначний, але особливо сильний своїми перебиваннями, що роблять його найбільш [далі бракує]
Звичайно, говорили про Покійного, і Троянда сказала, що пані Ґавіні думала, ніби я закохана... але що він її швидко переконав у зворотному.
— А чому ж, пане? Чому б мені не збожеволіти від Поля де Кассаньяка?
— Тому що ви здатні кохати лише себе.
— Поганий привід. Кассаньяк — не всі люди, це знаменита людина...
— Перепрошую, він відомий, але не знаменитий... Пан Тьєр — ось хто був знаменитою людиною.
— Перепрошую, то був великий чоловік.
— Що він створив, аби бути великим чоловіком — з усім вашим розумом ви не зможете мені сказати. Пан Осман — великий чоловік, пан Руер — вони щось зробили!..
— У такому разі панове архітектори Трокадеро теж були б великими людьми.
На це Мультедо оцінює покійного Кассаньяка. Як журналіст — він один із найвизначніших полемістів і памфлетистів. Як світська людина... він не є світською людиною...
— Чому ж? Я знаходжу його дуже вихованим, чудово освіченим; розум рідкісний; такт бездоганний. Щодо деяких вольностей, деяких притаманних йому речей... Боже мій, мені здається, що йому це цілком дозволено...
— Але погляньте на нього... до того ж...
— О! Будь ласка, пане, не перебивайте себе. Про нього можна говорити все, не ризикуючи уславитися пліткарем, — він належить публіці. Ви казали?
— Що він не вишуканий... подивіться на його поставу, шию, обличчя...
— Ах! Справді, але добре, що він не схожий на вишуканих панів. Але це — дурниця. [Викреслено: а що ви скажете про нього як оратора?]
— Ну ж, скажіть, поклавши руку на серце, — ви вийшли б за цього чоловіка?
— Та звісно.
— О! Цього разу вибачте, але це неправда.
— Я вам стверджую.
— А я вам клянусь, що ні, і клянусь, що ви... брешете!
Чоловіки ніколи не вірять, коли їм кажуть правду.
— Але скажіть, пане, а як оратора — що про нього каже ваша партія? Хто ваш речник, хто несе слово, хто вас захищає?
— Безперечно, як бонапартист він незаперечний..., як оратор він має велику вагу... але він не такий, яким його уявляє більшість людей. Кассаньяк — не та відчайдушна пустоголова, якою його вважають. Ця людина ніколи в житті не закипала. Все — розрахунок. Це роль, яку він сам собі призначив і яку грає воістину видатним чином. Те, чим він наділений найвищою мірою і чим треба захоплюватися, — це дивовижний холоднокровний спокій, якому він ніколи не зраджував. Щодо мужності...
— Так, щодо мужності...
— Що ж, повністю це заперечувати не можна. Він мав сімнадцять дуелей і бувало, що мав справу з людьми, що стріляли краще за нього. Проте він такий само спритний, як і хоробрий, — спритний і глибоко південна людина. Так, йому траплялось чудово вивернутись із становища з Клемансо та іншим. Битись із ними — означало йти на вірну смерть, і якби він справді був тим Сміливцем з легенди, він би не думав, але він сказав собі: я відомий хлопець, переді мною добра дорога, жінки мені... сприяють... Та й гаразд — він не бився, і що чудесно — всі визнали його правоту! Але я дорікаю йому в цьому, бо за образою завжди повинна бути готова відкрита груди.
Він образив — і не схотів битися, але повторюю: він улаштував справу так, що майже всі його схвалили.
— Це доводить, що він не та зухвала пустоголова, про яку кажуть, — але хіба він від цього менш вартий? Хіба він не був би відверто... дурним, якби не подумав двічі, перш ніж дати якомусь ідіоту себе знищити, тим самим надавши чудову послугу своїм ворогам. Він не безумець, ні, — але ви самі, ставлячись до нього щонайменше справедливо, визнали, що він хоробрий.
— Це так.
Що ж! Тепер — чи він є політичним діячем? Це залежить від точки зору. Але я вважаю, що серйозним чи блазнем, добрим чи поганим — він ним є. Чи є він державним мужем? Ще ні, але він має все, що потрібно, аби ним стати. І він ним стане. Людина такого розуму не може вчинити інакше. Зараз він вступив у свою другу манеру. Перша відкрила йому чудовий шлях, але якби він на ньому залишився довше, він був би лише гомінливим скандалістом. Тоді як вступивши відтепер у серйозне життя, він принесе в нього цікавинку першого й так накладе на нього особливий відбиток. Яке значення має зовнішність панни Акар; її посаг забезпечує йому необхідний спокій, аби утвердитися й працювати.
— І я вірю, що він багато працюватиме й навчиться всього, чого не знає, і стане справжнім державним мужем.
— Я в цьому не сумніваюсь; і це вселяє живу тривогу його ворогам.
[Викреслено: Герцог Падуанський і пан Руер знайшли мене] чарівною.
Він міг би одружитися з якою-небудь вугільничкою, дуже багатою, але це надто нагадувало б продаж себе. Цей шлюб — незвичайна спритність, якщо не є наслідком вульгарних міркувань; про Акарів мало знають, але вони досить порядні. Зрештою, це майже безкорислива спілка — настільки вона банальна, common-place.
Попóль знав про мій тріумф із Руером і збирався повернутися до нас із Ґавіні, коли дізнався про це, — і саме через мадам де ла Вале це й спонукало його втекти. Шлюб уже був вирішений.
Мультедо каже, що мій характер такий самий, як у Попóля, і тому я його й захоплюю.
Ми ідемо прогулятися, подивитися на приготування до вечора. Це буде щось чудове. Республіка пускає пил в очі. Такого ніколи ще не бачили. Тітка каже, що в Ніцці (звідки вона повертається сьогодні ввечері з Етьєном) всі говорять, що пані Акар — коханка Антонеллі, який відіслав її на батьківщину до Франції, давши мільйон і дочку. Що дама знайшла барона Акара, і дівчинку легалізували (??). Тітка приголомшена, я теж, до речі. Про це так багато говорили, що з першого разу я не відчула... але це повертається поступово... особливо цей вигляд тітки, що, здається, мовить: усе загублено, усе скінчено, у цілому світі більше нічого нема. Справді — більше нічого нема... може, буде колись, але зараз — це гнітюча руїна, безрадісна пустеля, це лід, сніг, холод, байдужість до всього. Проте я дуже весела. Докоряю собі, що поставилася до цього надто легковажно, — але хіба я знала?!
Це мій костюм ченця приносив мені нещастя. Того вечора, коли я вдягнула його для Покійного, я довго вагалась, а потім змусила себе його надіти. Якщо я дозволю собі всі ці забобони, казала я собі, цьому не буде кінця. Я наділа — і Кассаньяк пропав.
Свято чудове — ілюмінація така, що навіть найзапекліші бонапартисти кажуть, що нічого подібного ніколи не бачили.

Примітки

Марі вживає англійське слово «common-place» (звичайний, буденний) для посилення.
Кардинал Якобо Антонеллі (1806–1876) — державний секретар Святого Престолу при Пієві IX. Чутки про його позашлюбних дітей і таємні статки широко поширювались після його смерті.