Субота, 20 квітня 1878 р.

Учора ввечері, ховаючи цей зошит, я розгорнула шістдесят другий, прочитала кілька сторінок і нарешті натрапила на лист Антонеллі. Я довго мріяла над ним і всміхалася, а потім знову мріяла. Лягла я пізно, але це не змарнований час; таких змарнованих хвилин не буває, коли захочеш, — вони бувають лише замолоду; треба ними користатися, цінувати їх і втішатися ними, як усім, що дає нам Бог.
Молоді не вміють цього цінувати, а я — наче стара, яка знає ціну всьому цьому й не хоче втратити жодної насолоди.
Через Робера-Флері я не змогла висповідатися перед месою, тож причастя відкладається на завтра. Сповідь була оригінальна, ось вона:
Ви ж не без гріха, — сказав священник після звичної молитви, — чи не схильні ви до лінощів?
Ніколи.
До гордощів?
Завжди.
Ви не постите?
Ніколи.
Ви когось образили?
Не думаю, але може бути. Багато дрібниць, отче, нічого серйозного.
Тоді хай Бог вам простить, доню моя. І так далі, і так далі.
Ступні закінчено, вони жахливі. Ми шукаємо помешкання; я дуже втомилася, бо видерлася на двадцять різних сходів, і ось тепер у мене болить голова, і я шукаю цьому моральних причин, але не знаходжу.
Сто чортів! Оце ж його й трусить — прийти у Велику суботу! — ось що сказала Розалі, коли прийшов Мультедо.
Пані де Файє була у вітальні, а я — в себе і без сукні. Я вдяглася, і тоді прийшли дʼАльт і Ґолдсмід.
Ніколи я не почувалася так невимушено, як останні кілька днів. Раніше всі ці екіпажі перед Палацом промисловості, де тепер кінні змагання, викликали б у мене бажання поїхати туди, побачити весь цей світ; а звідти недалеко й до заздрощів, до сліз, до люті. Тепер, щойно зʼявляється подібне почуття, я протиставляю йому міркування, такі щільні, що встояти неможливо, і зберігаю незворушність. Раніше я червоніла б через Кассаньяка, мені було б [ніяково] про нього говорити, бо він мене покинув (мама вже почала напускати на себе той вигляд, що означає: вона делікатна й нічого не помічає), а тепер я говорю про нього, коли випадає нагода, без удаваності, і не кажу ні що я від нього без розуму, ні що він мені осоружний. І так з усім. Я не втрачаю присутності духу — я довела це сьогодні ввечері, розмовляючи і не жартуючи; я спокійна й зовсім нічого не боюся, ні морально, ні фізично… Як ви знаєте, мені двічі траплялося повертатися з балу в Опері самій, у фіакрі, то о пʼятій, то о шостій ранку. Часто я кажу: мені було страшенно страшно йти туди чи робити те. Це перебільшення, властиве мало не всім, і воно нічого не означає. Мене тішить, що я привчаюся розмовляти з усіма, — це необхідно, якщо хочеш мати пристойний салон. Раніше я вибирала когось одного, а решту залишала, чи майже так.
Що ж до Мультедо, то я не сказала йому наодинці жодного слова, з ним я поводилася так само, як з рештою, а щоб він нічого собі не перебільшував, я вголос пожалкувала, що не змогла представити його Шеппі того дня в Луврі. Пішов він рано; він узагалі не мав приходити — ще тиждень тому казав, що в нього якесь там сімейне свято. я уникаю його, він намагається мені суперечити, але я одразу ж стаю на його бік, де він.
Моя поведінка його дратує, і він часто намагається мені суперечити, але я замість сперечатися одразу ж погоджуюся з ним, що його злить, а мене смішить.
Слухайте-но, цей пройдисвіт Кассаньяк… Ви знаєте, що з пошани до нього я остаточно стала бонапартисткою, але тільки через нього. Тож цей пройдисвіт Кассаньяк міг би все-таки прийти якоїсь суботи. Справді, це смішно.