Вівторок, 25 грудня 1877 р.

Я пішла працювати в ательє, але там були лише я та Амелі; поки остання була в церкві, Жюліан зайшов і ми домовилися про умови щодо скульптури, яку я надішлю на Нікейську виставку.
Після полудня ми з Діною розносили візитні картки від цих дам до Бойдів, до пані де Танле, до пані де Фає тощо.
Написала Маркуару що попало. Натхнення немає. Холодно.
Жюліан вважає, що ми дуже добре вийшли у великий паризький світ; він просив мене дістати якусь інформацію, що могла б надати принцеса де Карамáн, та всіляке інше.
Це мене рознервувало.
Запевняю вас, я веду собаче життя; лише ательє мене рятує... Я нещасна!..
Господарство занедбане, грошей не вистачає... набридло!
Яка молодість, мій імператоре! Мене трохи тішить те, що багато хто думає, ніби я розважаюся. Але ті, хто знає мене близько — як Блан, і слуги! — знають, що ми нікого не бачимо. І справді, ми нікого не бачимо... Зупиняюся, бо якщо напишу ще десять рядків у такому тоні, стану скаженою-несамовитою.