Неділя, 9 вересня 1877

У всіх книгах — нових чи вже прочитаних — щоразу, коли розповідають про те, як уперше бачать купол Святого Петра, я зворушена майже неймовірним чином — неймовірним, бо... що для мене цей купол Святого Петра?
Я плакала вдень. Моє розгромлене життя мені боляче... Боже збережи мене від слави непоміченого божества, але я нещасна! Не раз я хотіла визнати, що на мене наслано «лихо», і щоразу повставала проти цієї жахливої думки...
Nunquam anathemathis vinculis exuenda!.. Є такі, кому все вдається, тоді як у інших усе обертається на зле. І проти цієї правди нічого сказати. І саме в цьому — жах речі!
Я мало не вигукнула: це моя провина. Це було б неточно. Я не діяла свідомо.
Я могла б упродовж чотирьох років серйозно працювати, але в чотирнадцять гналася за тінню герцога Гамільтонського — що ганебно визнавати. Я не звинувачую себе, бо марнувала себе несвідомо. Я жалкую про себе, але не все собі дорікаю. Обставини в поєднанні з моєю свободою волі — постійно, щоправда, обмеженою, — з моїм незнанням, моїм захопленням, що вважало себе скептицизмом, здобутим сорокарічним досвідом, кидали мене невідь куди і чорт знає як!
Інші, у схожих обставинах, могли знайти міцну підтримку, що дозволила б працювати в Римі або деінде, або ж вийти заміж. Я — нічого.
Я вже не бунтую. Це рука Божа.
Я не бунтувала й проти... неаполітанських пригод... Чи могла я скаржитися на... І проте я йому подобалася — клянусь вам, подобалася!
(Я вдарила ногою по його ілюзіях.)
Я не жалкую про те, що жила по-своєму, — дивно було б жалкувати, добре знаючи, що жодна порада мені не допомагає.
Я вірю тільки в те, що відчуваю. Прикро те, що я народилася не в іншому домі... але це... Не знаю як пояснити, але всі ці мандрівки в минуле... не безглузді, але... марні... неточні, невдало застосовані... не знаю, як сказати.
[Низ сторінки вилучено Марі]
Іде дощ, холодно.
Проводжу весь час з родиною, нічого не роблю, я смішна... я розважаю!!
[Один рядок закреслено]
Читаємо воєнні новини, і в голові в мене тільки формули рапортів, депеш і т. д. Валіцький називає Фортюне «Стойко-Пашею» (дивись у російському словнику) — головнокомандувачем полків тарганів пані баронеси Мертенс. На цьому ґрунті складаємо депеші про загони, зустрічі... Ви знаєте, та блаженна баронеса, якої вже більше ніколи не побачу, мала повним-повно тарганів. Фе! Жах. Не знаю, як я видержала два місяці на тій фортеці. Усе у нас виродилося. Той брудний пансіон, та гидка баронеса. Що за огидне укріплення. Якби я знову написала Дивовижному — мої листи за милю тхнули б бастіонами й окопами, не кажучи вже про те, що нещасний громадянин змушений був би відбувати покуту в Болгарії або під Чипкою. Жірофла-Паша. Галула-Паша.
Як це далеко!
Навіщо казати: «Як це далеко!» Абсурдна голова! Це фрази, які кажуть чорт знає навіщо — щоб говорити, як у книгах.
Зробіть мені ласку — не повторюйте таких дурних банальностей під приводом зачаровувати нащадків.

Примітки

Лат.: «Ніколи не звільнитися від ланцюгів анафеми» — церковна формула відлучення, яку Марі застосовує до своєї долі.