Щоденник Марії Башкирцевої
CZENUKFR

Субота, 8 вересня 1877

Прикро бути по-справжньому чарівною, коли це по-справжньому марно — коли вже запізно.
Уже два дні не можу працювати, але займаюся дитячими витівками: ходжу в багнюці, заходжу до Діни й кидаю в її ванну (з якої вона щойно вийшла) все, що є в кімнаті, а потім посилаю до неї Bademeisterin; потім зіштовхую Пінчо з Пратером і підмовляю Пінчо вкусити Валіцького — за що отримує від цього прокляного звіра ляпас по морді; тоді всі кричать проти варварства Валіцького; читаю газети, що тільки й пишуть про похорон пана Тьєра, — через що дідусь вдає, що скипає від люті.
Серед усього цього отримую ось яку депешу [відсутня] — і вона оживляє мене настільки, що дратує, бо мама й інші думатимуть, що я цілком щаслива і що більше мені нічого не треба.
Річ у тім, що я неспокоюся через Алессандро — не за себе, а за своїх.
Я наговорила про це надто багато, щоб не мати дурного вигляду перед домашніми, якби щось змінилося... Це безглуздо, але вони вирішать, що мені соромно, — що доведе мене до сказу й справді присоромить мене, і все це, і тисяча подробиць і т. д.
До Риму! Коли ж я буду в Римі, Боже мій!
Ось мій крик вдень і вночі, скрізь, у кожну мить!