Середа, 29 серпня 1877

[Один рядок закреслено]
Давно мучена темним для мене питанням переходу від Імперії до монархії та остаточного подрібнення Італії, я взяла книгу Амеда Тьєрі [Закреслено: кілька закреслених слів] і пішла до лісу, де читала, шукала й дізнавалася що треба, блукаючи навмання, не знаючи, куди йду, і даремно уявляючи собі зустрічі — як ту, що я описала в жахливому вірші про Шлангенбад, торік у Ніцці.
Але після полудня, сумна річ, мене знову охоплює бажання жити серед подібних до себе. Мені нещасно й нудно при думці про те, що я могла б бути як стільки інших — і коханою, і захопленою, і відомою, і почутою...
І може, ні — але як ні? А перші дні в Римі, і в Неаполі, і скрізь?
Стільки людей заплямованих, стільки вискочнів, стільки людей зі скандалами й ганьбами — і вони там, а я?!
Я буквально гублюся — це безглуздо. Піду шукати... якби ми не... Досить!.. говорити про минуле — дурниця; говоримо про теперішнє; не йдеться про те, що могло б бути, якби те чи інше було або не було зроблено; йдеться про те, що можна зробити... Боже мій, Свята Діво, дайте мені достатньо сили, щоб не проклинати мого батька!!!
Наступної зими мені виповниться двадцять років. І я приголомшена жахом.
І мої, які нічого не хочуть робити!
Росіяни йдуть від поганого до гіршого. Я була в будинку навпроти, де живуть мої, і там говорили про вершки, про каву, яка дуже гарна у «Вальдмюле»... Як вони, чорт забирай, можуть займатися такими дрібницями? Вони, мабуть, не люблять мене. Читали воєнні новини — Шипкинський перевал іще в руках росіян, завтра дізнаємося про результат вирішальної битви. Зразу ж беру обітницю не вимовляти жодного слова до завтра, щоб наші перемогли.
Ви уявляєте, якою корисною була б для мене сьогодні ввечері моя дорога Сілена, — адже Розалі, яка читає дуже погано, не розуміє моєї міміки.
Я стала такою боязкою, що від самої думки з'явитися десь червонію до вух. А маю вигляд зарозумілий і рішучий.
Я в двадцять років — це абсурд. Мої таланти в зародку, мої надії, мої примхи, мої капризи стануть смішними в двадцять років... починати живопис у двадцять, коли претендувала зробити все раніше й краще за інших!
Є такі, що обманюють інших — я обманула себе саму. Яке фіаско! — як сказав би Одіфре.
І мої, які бачать усе це... наче так і повинно бути!!
Тобто... ніколи я не була такою обуреною і готовою вмерти від люті і сліз.
Просто мені не щастить — як кажуть вульгарно; якби мені «щастило», знайшовся б якийсь багатий вельможа, що врятував би мене з цього жалюгідного, злиденного, жорстокого, ганебного становища!