Четвер, 30 серпня 1877

Я не говорила, і сьогодні ввечері у Вісбадені ми дізналися, що Шипка — у руках росіян, що турки розбиті (принаймні наразі) і що до нас прибувають великі підкріплення.
Цю новину повідомляє нам [впоперек: барон фон Бехман] — аташе посольства в Парижі, нагороджений Францією за зради і той, що знову здобув прихильність Бісмарка, видавши йому графа Арніма. Пані Бехман, як мені кажуть, доклала чимало зусиль, що увінчалися цього вечора передачею цієї депеші, яку вони отримали через посольство і яка несе нам добрі новини. Лотрек стане, гадаю, нашою сполучною ланкою.
У Вісбадені є гарний skating, я каталася на ковзанах.
Повернувшись, я мала нову розмову... або, власне, ні: я знову заговорила про ту саму справу — і після того, як мене довели до сказу ганебним мовчанням, мене зводили з розуму криками, що я не знаю, чого хочу, що я влаштовую сцени з усього, що завжди, у всьому і через усе я тільки й роблю, що сварюся і т. д. і т. д. Завжди, у всьому і через усе — ці три фрази повторювалися нескінченними варіаціями, перемежовуючись спогадами про те, що я нібито робила в Росії, або в Спа, або в Баден-Бадені. Проти упередженості нічого не вдієш. І неможливо передати ці ганебні, боягузькі, безглузді, вперті відповіді — завжди на одне й те саме, що б ти не казала, не благала, не проклинала, не плакала!
Нічого немає прикрішого й смішнішого, ніж говорити про рекомендації в посольстві зі сльозами й криком. Я кричала тому, що мені не давали говорити, горлаючи дурниці.
І це ще й до біса дратує. Є речі, які незручно уточнювати й вимагати, — а мене змушували це робити, щоб поставити в незручне становище.
Чи можна бути такою... злою, злою, злою!
Я оплакую себе так само, як оплакувала павільйон, від якого мене відвернули.
Що коштувало б відповісти мені по-доброму, спробувати разом зі мною знайти якийсь вихід, замість того щоб нещадно глузувати зі мене, доводити до сказу!!
Що може бути жахливішого за драму через запрошення. Соромно навіть наполягати на таких речах...
— Ти не знаєш, чого хочеш, ти так поводишся в усьому, скрізь і через усе.
І от, власне, все.
Тепер я більше нічого не хочу; те, що я кажу, — то вже востаннє, для заспокоєння сумління, але більше не хочу нічого. Як я можу розважатися, виходити, танцювати?
Я втратила впевненість — у собі й у всьому. Я боюся всього. І всі мої майбутні радощі так залиті сльозами, вкриті стражданнями, роздратуванням і приниженнями, що крізь усе це їх уже й не видно, і мені було б соромно ними насолоджуватися.
[Низ сторінки вилучено Марі]
Коли я була маленькою, всім моїм радощам передувала тригодинна сцена, що анітрохи не заважало мені бути «обожнюваною», — і що ж! Я не отримувала ніякої радості — я виплакала все задоволення, що могла б мати. Так і зараз.
І мені ще сумніше, коли я починаю жалкувати, що все так склалося, і плакати від того, що не можу [Закреслено: могти] насолодитися тим, чого досягаю — знеохочена, тривожна, роздратована, боячись усього і не наважуючись зробити крок [низ сторінки вилучено] або сказати слово.
Хоч скільки пиши — ніколи не зрозуміють, якої ваги можуть набувати найнікчемніші речі і як через них можна бути нещасним.
Чим би я могла пожертвувати, щоб жити? Усім. Без винятків і застережень — усім, усім. І оскільки це було б погано, мене покарали б докори сумління, яких я заслужила б. І будьте певні — скаржитися не буду!
У такі моменти я дуже серйозно запитую себе: навіщо все, чого я прагну? І не розумію ні світу, ні слави, ні любові.
Я мертва. Як не бути у відчаї?

Примітки

Skating (англ.) — каток для роликових ковзанів; модний вид дозвілля на курортах 1870-х.