Четвер 16 серпня 1877

Ось що може для мене вчена церква Риму! Все одно, цей Россі досить дурний — міг би розповісти мені новини про тих, про кого я розпитувала, і про інших теж.
О девʼятій ранку Холл справді силоміць витягла мене на верхову прогулянку, але нам дали коней з твердими ротами — твердими, як серце Олександра для мене, — і прогулянка тривала не більше двадцяти хвилин.
Але тут я дізнаюся «щось нове і жахливе» — як ченці Сімʼєза.
Барон де Мертенс залицяється до Холл — і серйозно. Він торкнувся її коліна вчора під столом, а вночі, коли вона збиралася ввійти до себе, він чекав на неї біля дверей, взяв у обійми і поцілував у щоку. Він був у халаті! Мала мені розповіла:
— Бо це так жахливо; а ти моя подруга, і набагато краще мати когось, кому можна розповісти про таку жахливу образу.
Не маючи чим себе зайняти, немов стара бабуся, я, звісно, жваво зацікавилася цією справою. Розалі вже натякнула мені, що в Холл жахлива репутація — через те і через це, з чого ясно як день випливає, що барон — її коханець. Я реготала до нестями і, майже одразу зібравши різні відомості про баронесу — до другого заміжжя тощо, — взялася малювати Антуанетту, водночас роздаючи поради Холл, що не відходила від мене весь день. Яка це краса — ця робота... і плітки! Ні, бідна дитина! Я говорила з нею досить різко, але оскільки я робила це для її добра, вона не образилася і сказала, що мене спершу ніколи не розуміють; що мене мають за кокетку, за легковажну і порожню дівчину, захоплену собою і своїми сукнями, але що... тощо, тощо... Щиро дякую.
Барон написав їй, щоб попросити вибачення! «Цей старий мотлох!» — як каже Розалі! Цей старий мотлох — що він собі думає! Ця бідна дитина була така необережна, але хто в світі міг передбачити!
Подумайте тільки — він сказав, щоб вона вночі відчинила йому двері.
Я малювала до сьомої вечора; ненавиджу я цих баронів! Фе, яке гидке місце... як я могла тут оселитися. А цей жахливий старий — це просто потворно.
Мала, здається, мене любить, слухає мене, вважає розсудливою, і я горда й майже зворушена.
Порчінарі пише мамі з Екс-ле-Бена.
Я пішла до неї, і за двадцять хвилин зробила так, як робив Олександр, коли хотів, щоб думали, ніби він вийшов, — бачите, сьогодні ввечері я сповнена історичних ремінісценцій, — вона дала мені подушку, і я влаштувалася під столом.
Ми сподівалися, що старий довготелесий бевзь спробує увійти. О! ми зробили для цього все: Холл кашляла, сякалася, відчиняла й зачиняла шухляди, свистіла, співала, зітхала, щоб показати, що там нікого немає.
Тоді вона взялася зводити курок старої дамаської рушниці. Пінчо вирішив, що це замах на мою особу, і розлютився. Ми знову розіграли повернення, вихід — словом, усе, але оскільки о пів на дванадцяту ніхто не зʼявлявся, я зупинилася перед дверима дона Альфонса й почала найчудовіший котячий концерт, який будь-коли виконували на одному інструменті дві жінки й собака, що вили в рідкісній гармонії.
Я сміялася, як із Сапоженіковими, тільки почувалася такою старою! Як бабуся, що сміється зі своїми дітьми.
Поки я лежала під столом, я думала про Олександра. А тут іще книжка нагадала мені палкі слова Антонеллі. А статті у «Фігаро» і промова те, що Кассаньяк пише в «Пеї» про вчорашній день, змушують мене гірко шкодувати за Кассаньяком.
Справді, це безглуздо. Як і все в моєму житті.
На добраніч, і хай вас чорти візьмуть.
Я ввійду до Рима тільки пішки. Я піду до Рима пішки, щоб заслужити його.
Я не вмію «теревенити» про мистецтво, античність, спогади, зрештою про Рим, але я його розумію, бо падаю перед ним ниць і обожнюю його!

Примітки

Марі цитує саму себе: «nous avons appris du nouveau et de lʼatroce !» («ми дізналися новини й жахи») — це з жартівливого листа, який вона 15 січня 1876 року написала від імені ченців-францисканців із Сімʼєза над Ніццою. ↩
В оригіналі англійською: «Because it is so awful; and you are my friend, and it is so much better to have some one to whom tell such a dreadful insult.» ↩
В оригіналі італійською: «Tante grazie». Марі вставляє іронічну подяку по-італійськи. ↩