Вівторок 24 липня 1877

... «він тягнув за собою, отупляв, розтринькував, компрометував усе в найснаживіших, найнижчих, найганебніших утомах гри: я розумію блідість, навіть знищення, що виникають з оргій і кохання жінок; у цьому є енергія, що підносить їх, результат, що поетизує, причина, що виправдовує. Душа у цьому на мить знайшла собі місце; всі почуття виконали своє призначення: очі, бачачи прекрасні форми; руки, торкаючися їх; вуха, слухаючи слова кохання, які, правдиві чи облудні, завжди солодко чути; уста, ковтаючи навмання вина й поцілунки; нюх, вдихаючи зосереджені й змішані пахощі квітів, плодів і жінок. Але ця блідість — відбиток зеленого сукна, але ці повіки, опалені й почервонілі від завжди нерухомого погляду, але ця сутулість від напруження голови до однієї точки; але це нервове тремтіння, народжене з емоцій, які треба приховувати; але ця мовчазна оргія в нижчих частинах душі; але це потворне, безплідне сожительство чоловіка й карти — для мене, для будь-якої розважливої істоти, і ще більшою мірою для жінки, що мусить від цього страждати, є однією з найогидніших речей, що існують...»
Ось що виспівує пан Дюма, і саме до нашого Александра я це й адресую. Тільки Александр може мені відповісти, що це його стосується і не стосується, бо він не виключно гравець, що справді було б потворним, але він робить усе, що допускає і в чому дорікає його славетний тезко, цей жартівник Александр Дюма.
Гра отупляє, це правда, але я знаю, що добре полюбила б гру.
Власне, чому я можу вимагати чогось більшого? Я вродлива? Ні. Я вчена? Ні. Я дотепна? Ні. Ну то чому ж? Я з однієї з перших родин моєї країни? Ні, але з родини, що має процеси й скандали. Ну що ж, кисни, дівко, на що нарікаєш? На якій підставі ці претензії? Це годилося в чотирнадцять років. Тепер тобі вісімнадцять з половиною, ти повинна розуміти речі. І я їх розумію, але [Замазані слова: що я] зробила зі своїм талантом? Нічого!
Тікаючи з міста в місто від будь-яких прикростей, я не мала часу нічого зробити! Я жалюгідна! Убийте мене, Боже мій, якщо мені судилося жити як тепер!
Хіба не краще було б мені покинути Ніццу, оселитися в якомусь місті й провести там ці три останніх роки в навчанні!!
Так і сталося! У 1875 році я не могла поїхати, бо мої були прив'язані паперами процесу, поїхала я в 1876-му; приїхала до Риму! Ось де я мала б лишитися. Але не змогла!! Не змогла, бо приїхала з ілюзіями. Якби тепер — я б вчинила інакше...
Тепер я б вчинила розумно: поїхала б на літній курорт, куди їде римське товариство; на природі, на водах легко знайомишся, і потім, залежно від того, вдалося б чи ні, поїхала б або не поїхала до Риму. Тепер занадто пізно.
Або ж поїхати жити до Риму цілком чужинкою, художницею... І тепер занадто пізно!!
Неаполь — місто без ресурсів, таке ж нерозумне, як Ніцца. Флоренція напівмертва з тих пір, як Рим став столицею.
###### А якби батько захотів, ми б могли жити в Римі!! Навіть тепер!!!!!!
Гаразд, цілком зрозуміло, що я не можу виїжджати у суспільство в Римі. Добре, значить, не треба туди їхати, бо мені було б огидно бути там як у Ніцці.
Мені залишається лише Париж, і принаймні там не буде жодних розчарувань. Я знаю, чого можна чекати. Не передбачаю нічого, окрім Лісу й Опери.
Отже, на карнавалі я не рушатиму з місця. Навіщо тинятися невідомо де і невідомо для чого.
Але тут не можна вчитися так, як там!!! Це відомо! Всі знають, всі кажуть!!
Померти можна завжди будь-де, і я дуже сподіваюся, що Бог дарує мені цю ласку!
Я хочу розважатися!
Поїду провести карнавал у Неаполі, потім у Мілані, а потім поїду до Лондона.
Я хочу жити!!!
Весь день я була у великому страху, мені здавалося, що Алессандро одружується. Справді, ніщо не є так безглуздо збентеженим у такому випадку, як ваша покірна слуга, що кричала «Алессандро» усім і кожному аж до того, що набридла власним вухам.