Понеділок 16 липня 1877

Ну що ж, Розалі, дайте мені писати! Так, але що?
Знову огляд готелів. Не знаю, яким дивом Джон Артур дав нам адресу готелю маркіза д'Юло. Якийсь Серафен показав нам спальню пана маркіза, повідомивши — просто перед ліжком із двома ганебно зім'ятими подушками, — що пан маркіз неодружений. Скрізь розкішні драпірування, портрет монсеньйора графа де Шамбора. Ще з передпокою я зрозуміла, що ми у справжнього світського чоловіка і, головне, у людини шляхетного роду. Він був у вітальні й, коли ми ввійшли, вклонився вишукано, попри вигляд gentleman-farmer, і залишився стояти. Але ми безглуздо вийшли. Баронеса чекала, щоб тітонька щось сказала, а тітонька думала, що баронеса заговорить.
Є дрібні пригоди, що ніяк не можна назвати пригодами, але вони залишають якийсь жаль, — тобто я шкодую, що ми так безглуздо втекли. [Закреслено: У ввічливості є щось] Я ніколи зблизька не бачила французького gentleman. Лише те, як він тримався, переконало мене, що він таким і є, — і може, з найкращих, — попри засмагле обличчя мисливця (потім ми оглянули дуже повний мисливський кабінет), але щоб бути вишуканим, аж ніяк не обов'язково мати вигляд мерця...
Те, що мені, мабуть, найбільше подобалося в Алессандро, — це була його шаноблива, ввічлива й невимушена постава.
Можливо, я скажу щось надто просте, але скажу вам: ввічливість має на мене дуже великий вплив, і постава цього маркіза д'Юло протягом однієї хвилини мене зачарувала.
Завтра знову починаю їздити до Енгієна.
Це ганебно, негідно, нестерпно, жахливо — не вивчати живопис у Римі!!
Ось це вже добре! Ось що рятує мене від нудьги, що примушує мене щиро плакати!!!

Примітки

Анрі д'Артуа, граф де Шамбор (1820–1883) — легітимістський претендент на французький трон; його портрет тут вказує на роялістські симпатії.