Понеділок 16 липня 1877

Ну що ж, Розалі, дайте мені писати! Так, але що?
Знову огляд готелів. Не знаю, яким чином Джон Артур дав нам адресу готелю маркіза д'Юло. Якийсь Серафен показав нам спальню пана маркіза, повідомивши, що пан маркіз — неодружений, перед ліжком із двома подушками, ганебно зім'ятими. Скрізь розкішні драпірування, портрет монсеньора графа де Шамбор. Ще з передпокою я зрозуміла, що ми у справжнього світського чоловіка і, понад усе, у людини шляхетного роду. Він був у вітальні й при нашому вході вклонився вишукано, попри вигляд gentleman-farmer, і залишився стояти. Але ми безглуздо вийшли. Баронеса чекала, щоб тітонька щось сказала, а тітонька думала, що баронеса заговорить.
Є дрібні пригоди, що ніяк не можна назвати пригодами, але вони залишають якийсь жаль, — тобто я шкодую, що ми так безглуздо втекли. [Закреслено: У ввічливості є щось] Я ніколи зблизька не бачила французького gentleman. Лише те, як він тримався, переконало мене, що він таким і є, — і може, з найкращих, — попри засмагле обличчя мисливця (потім ми оглянули дуже повне мисливське відділення), але щоб бути вишуканим, аж ніяк не обов'язково мати вигляд мерця...
Те, що мені, мабуть, найбільше подобалося в Алессандро, — це була та шанобливість, ввічливість і невимушеність у поставі.
Можливо, я скажу щось надто просте, але скажу вам: ввічливість справляє на мене дуже велике враження, і постава цього маркіза д'Юло протягом однієї хвилини мене зачарувала.
Завтра знову починаю їздити до Енгієна.
Це ганебно, негідно, нестерпно, жахливо — не вивчати живопис у Римі!!
Ось це вже добре! Ось що рятує мене від нудьги, що примушує мене щиро плакати!!!

Примітки

Анрі д'Артуа, граф де Шамбор (1820–1883) — легітимістський претендент на французький трон; його портрет тут вказує на роялістські симпатії.