П'ятниця, 18 травня 1877

Я чудовисько й нікчема! Мене доводять до краю, і я постаю у своїй найогиднішій подобі! Валіцький був грубий за сніданком, і моя відповідь вийшла така, що я ладна була побити цілий світ. Жахнувшись, що в це повірять і рознесуть, я обізвала його «боягузом». Але ті, хто не втаємничений у мої щоденні страхи й шаленства, побачать у цьому випаді лише потворну брутальність дівчини мого віку. Пані Кондарева вже сказала про це мамі, і я, певно, перетворюся на опудало для Лізи, на яке мені вказуватимуть, кажучи: «Ось бачиш цю, е! ти будеш така сама, якщо...» — або ж: «Не думай, що я тобі дозволю те чи те, як Марі тощо, тощо».
Я довго пробула в саду, граючи на мандоліні, ніч така гарна... я така нещасна... Я дражлива до люті, а мене доводять до краю! Тільки подумайте, надумали говорити зі мною тоном, яким улещують божевільних. Замість співу з мого горла вихопилося кілька крапель крові, я розповіла про це з якимось тріумфом, і мама прийшла мені сказати...
— Таки даремно ти не вийшла за Одіффре.
Але якби ви могли уявити, що було в тому тоні, яким це сказано, щось природознавче, гігієнічне... ви б шаленіли з люті, як я!
Не маючи наразі нічого, я творю собі теперішнє, гортаючи цей щоденник. Дивне відчуття — знаходити отут, під рукою, перед очима ціле життя... це змушує аналізувати, усвідомлювати...
Та байдуже, пригода з Лардереї таки дивна, тобто я була закохана, а отже, не при своєму розумі. Я не поїхала за два дні після його приїзду, як, можливо, варто було б зробити, бо саме були перегони, і цей привід мене виправдовував. А далі... далі... усе гаразд. Бачте, мене дуже мучить, коли я надто пізно розумію, що мала б зробити...

Примітки

Один із найраніших зафіксованих симптомів сухот, що забрали життя Марі 1884 року, коли їй було двадцять п'ять.
Мамине зауваження мало клінічний, біологічний підтекст — що шлюб з Одіффре пішов би на користь фізичному здоров'ю Марі та її «природним» потребам. Марі обурена зведенням кохання й шлюбу до фізіології.