Вівторок, 8 травня 1877

Меліссано пише.
Сьогодні перегони, але я не в настрої, болить голова, я в розпачі! Знову находить на мене, як у Ніцці. Я щойно перечитала про своє життя в Неаполі — там повно мук, і та моя думка, що я себе ненавиджу, була жахлива, а проте все це лишило в мене приємне враження. Уявіть лишень, сьогодні вранці нам приносять два найкращі букети, які я будь-коли бачила, з візитками тих, хто ходить слідом за нами в Каскіне. Я все відіслала назад, сказавши, що тут, безперечно, якась помилка і що ми цих панів не знаємо. Але за цей природний і сповнений такту вчинок мені влаштували сцену. Мама й Діна були від букетів у захваті, як люди, що зроду не бачили ні квітів, ні знаків уваги. Букети без візиток були б чарівні, а звідки вони, всі й так добре знали б.
Маркуар був у нас учора і вдень, і ввечері. Мірафіоре в нього не снідали, бо граф мусив раптово виїхати. Карти мені стільки брехали, що я їх більше й не торкаюся.
Я хотіла показатися у Флоренції, я хотіла... і все це летить до біса!
Від слуг я знаю, що пан граф повернеться лише за кілька місяців.
Мені це прикро лише тому, що я хотіла себе реабілітувати — і зовнішністю, і вбранням, і розумом. Думка, що він так і лишиться з цим поганим враженням про мене, доводить мене просто до сказу, до справжнього сказу.
Мені нездужається; тільки ввечері я граю на мандоліні, провівши цілий день у розмовах із Дюма. Тільки ж є сила-силенна книжок, які лише підписані Алекс.[андр] Дюма; я впізнаю їх на третій сторінці й з презирством відкидаю.
Лардерель телеграфував Меліссано напередодні нашого відʼїзду з Неаполя, що повернеться до Флоренції девʼятого. Утім, мені байдуже, адже Опера зачинена, а погода така погана, що нікуди не покажешся. А інакше... приїжджаєш — елегантна, гарна, з ледь деспотичним виглядом жінки, звиклої до успіхів; Флоренція — як усі міста, де товариство мало змінюється. Один-два вечори в Опері справили б потрібне враження... а тут і Лардерель приїжджає; йому розповідають про мене, про нас як про цікаву новинку, і він принаймні перестає вірити, що я така, якою була з ним.
А тепер треба їхати... перечитуючи щоденник, я побачила, що пророкувала собі всі нещастя, — ось чому я більше цього не роблю.
Нещасний! ти згниєш!
Згадайте жалібну пісеньку Джирофли і пророцтво Кассандри, а зокр[ема]:
Свій гарний замок він продасть І гнитиме, і гнитиме!
Як же я два роки писала йому: «ти згниєш!» І як я повторювала цей вишуканий приспів на всі лади...
Мусить справдитися сказане в Моїх Писаннях!.. Замок, славетна башта — усе продано!
Еміль за кілька днів Заскавучить, бо стервʼятники, Підло продаючи його башту, Зіграють з ним лиху штуку — Оце так провал!
Штуку зіграно.
Ах! бідолашний Емілю Злиднів і Мотузки... ти, мабуть, дуже мене любиш — і мене, і мої пророцтва.
Що ж, цей крах мене тішить, бо його гнів на мене мстить за той гнів, якого він завдав мені, — мстить сповна, і навіть з лишком.
Півтора року я каркала на нього, мов зловісний птах: ти згниєш! І ось маєте.
Слухайте, гортаючи старі зошити, я раптом подумала... а що як... Лардерель, може, і не перше моє кохання... тобто мене бере лють, що доводиться таке казати, але... слова відлітають, тоді як написане залишається... і мої записи це засвідчують, майже — ну гаразд, визнаймо: так, я була закохана в Ніцці, чи радше я переймалася ніццянцем, але ніколи не вважала його рівнею собі, і ніколи він мені цілком не подобався. Головне — я ніколи не вважала його рівнею собі.
Це... все одно, мені хотілося б бачити в собі одну-єдину пристрасть, а всі ці дрібниці мене сердять...
Хочете знати правду? Ну то слухайте, тільки добре запамʼятайте, що я зараз скажу.
Я нікого не кохаю і ніколи не кохатиму нікого, крім того, хто приємно пеститиме моє самолюбство... моє марнославство.
Щодо Бореля... я була в нього закохана в тринадцять років, він був першим чоловіком, через якого я червоніла, особливо коли думала, що він барон Фіно і мільйонер, але невдовзі він мені обрид: він погано ходив, погано говорив, був вульгарний, незграбний у рухах... він був американо-голландцем. Герцог Гамільтон лишився моєю мірою і моїм ідеалом. Одіффре... був єдиним у Ніцці, тож доводилося брати його. Антонеллі мене дуже кохав, а я, бажаючи роману і, головне, бажаючи стати небогою папи... дала волю уяві...
Щодо найславетнішого з усіх Олександрів... що ж, я його кохала, і це було вперше. І якби він відповів на це кохання, я стала б другою Жізеллю, ах! більше, більше — Жізеллю перебільшеною, здатною не на одну сцену в церкві. Коли знаєш, що тебе кохають, дієш заради іншого, і тоді не соромно, навпаки, почуваєшся героїнею. Я добре знаю, що не піду нічого просити для себе, але заради іншої зроблю сто низькостей, бо це низькості, які підносять. Це завжди доводить нам, що найкращі вчинки робляться з егоїзму... просити для себе було б піднесено, бо мені це дорого коштувало б... О! від самої думки — жах!!! але для іншого! Робиш собі приємність, а маєш вигляд самого самозречення, відданості, уособленого милосердя.
І в такі хвилини сама віриш у свою заслугу, наївно віриш, що ти милосердна, віддана, піднесена!
Повернімося до важливого предмета, щоб сказати, що того, що було, вже немає... але воно ще може бути.
Я згадую, шукаю... питаю себе, що змусило мене повірити, ніби я кохаю цього чоловіка. Та це ж неправда, кажу я собі, я могла цьому опиратися, а якщо визнаю, то лише тому, що сама хочу це собі уявляти... і тоді, пригадуючи цього чоловіка, я шукаю в ньому чогось, що виправдало б цю... примху, шукаю чогось, що змусило б замовкнути всі ці міркування, що вибачило б мені, що я стільки про це наговорила, що змусило б мене визнати: в ньому справді було щось сильніше за мене, щось, що мене вабило... подобалося мені. Чому? — невідомо, але щось мене вабило... я намагаюся пересвідчитися, що це щось існувало, бо тоді я спираюся на цю незбагненну абстракцію... і все пояснено. Зрештою, я шукаю чогось, що засвідчило б: це були не гроші, не нудьга, не банальний інтерес, як з іншими, не жага підкорення; річ у тім, що я опираюся щосили, перш ніж визнати, що в ньому справді було... що він, одним словом, мені подобався. Річ у тім, що я не хочу, як раніше, вигадувати, творити. Я хочу побачити, чи це справді так... Річ у тім, що якби це справді було так, мені було б страшенно приємно, сама не знаю чому, бо тоді мені вже не довелося б вагатися й наводити купу доводів, увінчаних поясненнями, пишно прибраними пірʼям, мов голова Ріґі.
Річ у тім, що мені набридли ці пошуки... і я шукаю, щоб більше не шукати... ну... ну то я й знаходжу.
Тепер, ви ж добре розумієте, усе скінчено, але тоді це було, тільки... я все ще сумніваюся... і даремно, даремно. Я кохала... мимоволі — ось що я передусім хочу засвідчити.
А...мінь.

Примітки

В оригіналі латиною: «verba volant» … «scripta manent» (прислівʼя: «слова відлітають, написане залишається»). ↩