Четвер, 3 травня 1877

Ми снідали в Маркуар мешкає в палаці баронеси біс-її-знає-якої на полях баронеси дʼГоґеворст, що поступилася йому цим помешканням із любʼязності. У нього лише одна вітальня, і вона — маленький музей. На перший погляд неможливо охопити всі ці старожитності, раритети й мистецькі предмети, звалені абияк. Стіни завішані всіма мислимими шпалерами — гобеленами, східними килимами і навіть шматками мережива. Вази, старовинна зброя, картини, з яких чимало не мають іншої заслуги, крім віку. Мені завжди так затишно з цим чоловіком, що я провела три чарівні години.
Я все перерила, надто візитівки, запрошення від усіх цих флорентійських дам, а головне — портрети! Портрети Лардереля. Два в костюмах і один звичайний. Шкода, що я не вмію описом передати печать вищої вишуканості, яку носить цей чоловік. Його обличчя — така суміш відкритості й тонкості, що цю тонкість охоче можна взяти за щось більше. За моїм грубим визначенням, і Мірафіоре, і він мають вигляд шулерів. А проте яке гарне обличчя, так, дуже гарне, а головне — шляхетне й елегантне. Мені страшенно хотілося викрасти всі його портрети: так приємно було б мати їх тепер, коли мені це ще приємно. Мені завжди доводилося поборювати дрібні неприємні почуття, що їх будив у мені портрет Антонеллі, аби мати змогу розпалити себе, — та й то! Майже ніколи не виходило як слід; не було нічого, крім думки, що він мене кохає, ну й... решти.
Але Лардерель мені подобається, подобається цілком, подобається так, як подобався герцог Гамільтон. Я можу кохати його не цілком, але подобається він мені цілком.
Ми спокійно розмовляли про тисячу спокійних речей; Діна вдавала Мадонну в старовинному кріслі, Маркуар тільки й робив, що втішався своїм чарівним помешканням, мама нічого не робила, а я робила те саме, що й вона, хоч і рухалася чимало.
Я дізналася (хоча знала це ще торік), що найвеличнішого з усіх Олександрів більше немає в Клубі через купу всякого, що Маркуар затаїв як справжній друг, хоч він і швейцарець. Потім я дізналася, що в Силени є вісімнадцятирічна сестра, танцівниця в Мілані, на імʼя Мікетта, і, нарешті, дізналася, що Силена ніколи не була танцівницею, а... мімом!! Мімом, із тими кумедними жестами... О мій... Олександре.
Учора в баронеси де Талейран казали, що Лардерель у Неаполі до нестями закохався в одну російську панночку і що він одружується. Маркуара спитали, чи це правда, і Маркуар переказав мені це як якусь безглуздицю, проте з відтінком лукавства — у тому сенсі, що він вважає Лардереля геть нездатним на кохання чи на щось серйозне.
Можете собі уявити, що графиня де Лардерель першою дізналася про ці чутки.
— Коли я вам казала, що пан граф за вами з глузду зʼїхав, ви не хотіли мені вірити, — кричить Розалі, — коли я вам казала, що він посварився з матірʼю, бо, бачте, хотів їхати, хоч який був хворий, а всі казали, що він їде до Неаполя дивитися на гарненьких російських панночок! А ви з мене сміялися та кепкували!
Хай розповідають, що мені до того! Тим краще, мене це тішить.
Маркуар радше кокетує зі мною, ніж із Діною.
Я ходила приміряти тутешні ковзани, потім по крамницях, потім піднялася вдягтися для Каскіне, для Кашін (на французький лад); я отримала новий корсет, старий був смішно широкий: що більше я формуюся, то тоншаю. Талія в мене сьогодні казкова, я гарна, я вдягаюся й гукаю Розалі, що на мене чекає моя родина, що я хочу показатися своїй родині! і т. д.! і т. д.!
Я у Флоренції шаленію з радощів, бігаю кімнатами й коридорами, як десять років тому, і мене це так тішить!
Так, моя родина, мій імператоре, так, моя родина; я виїжджаю так гарно вбрана заради неї, що виходжу з екіпажа, як і вчора, аби з нею зустрітися, аби показати свою гарну, гнучку й тонку талію... Жінки й чоловіки звертають на це особливу увагу, моя родина теж; моя ніжна родина вбрана в зелену сукню двох відтінків.
Я не дивилася на свою родину, але моя родина мене бачила; моя родина схожа на мого чоловіка. Далі — моя друга родина, Мірафіоре (а не Мірафіорі), а потім моя третя родина, тобто дружина, колишня дружина мого чоловіка, із сестрою і з моєю донькою, тобто з донькою Лардереля!!!! Ця клята жінка ховала дитину у своїх спідницях, за те її й покарано, хоча й замало, бо ця... дитина, ну, моя донька, отримує від батька шість тисяч на рік. Сподіваюся, ото вже рента... і для Нікколіні теж.
О мої чарівні родини! Оскільки я так їх називаю при своїх і вголос із цього сміюся, то принаймні певна, що більше не матиму тих дрібних і великих домашніх принижень, як раніше: що вони подумають?
Я нічого не боюся, бо кепкую з усього, а найперше — із себе.
Це чудовий спосіб уникати фальшивих, напружених становищ.
А оце я щойно грала на мандоліні й співала. О щастя, мій голос, здається, повертається!
Я стільки всього зробила, стільки набігалася!
Ах! отже, я нарешті була закохана. Яке вдоволення. Як подумаю, що я вважала себе закоханою в Антонеллі... фу, який жах!
Ах! якби я не забрала собі в голову стати небогою папи, Антонеллі був би для мене лише завоюванням і спогадом, що лестить самолюбству.
Любий Лардерель — це найсвітліша й найчистіша частина мого життя досі. Неаполь і Лардерель.
Яка чарівна родина! Ах! моя люба родино, я втомилася. Сніданок, «Skating», біганина пішки, аби покрасуватися перед... моєю родиною; мені хочеться здаватися їй гарною, моїй родині. Усе гарне, що я вдягаю, — усе для неї; я кокетую більше, ніж якби це було для чоловіка.
Ох! у Неаполі я була наче отупіла, а проте то був мій найщасливіший час.

Примітки

«Skating» (англ.) — роликова ковзанка («скейтинг-ринк»), модна світська розвага 1870-х років. ↩