Субота, 21 квітня 1877

Дуже пізно вночі я ще балакала з княгинею Меліссано, інакше кажучи — з Розалі. Усе ще побоюючись, що ця дівчина розгадала справжню суть історії, я змусила її розповісти мені все так, як вона розповіла б комусь іншому. Те, що я часто висловлювала жаль, підвело її до висновку, для мене заспокійливого й майже приємного.
— А тепер, — каже вона, — ви обоє в сварці. І винні в цьому ви. Звісно, ви йому наговорили всякого... а пан граф спалахнув, і ви обоє посварилися.
— Чому ваша панночка не хоче пана графа? — спитав Серафен у Розалі.
Я сказала, що відмовила, і уява цих двох створінь працює в цьому напрямку. Кажуть, що пан граф змінився, став дратівливий, сумний. Це правда, але, звісно, з іншої причини.
Розалі розповідає мені уривки з минулого, і всі вони свідчать, що я подобалася; ну і, зрештою, розмови камердинера...
— Пан ніколи не знаходив нікого собі до смаку, і яка шкода, що саме тоді, коли він знайшов...
Після Сорренто він раптом змінився. Це я відбила в нього всяку охоту! Я себе ненавиджу!
Тьху! жах! Щойно в Лардереля побували дві найантипатичніші, найвульгарніші й найогидніші шльондри Неаполя.
І справді, Пікколеліс для нього надто гарна й надто аристократична, йому потрібні такі страхіття, як ці дві жінки. Особливо одна: розхристаний вигляд, брудні спідниці, підібране волосся, а зверху маленький чоловічий капелюшок, широке обличчя, щоки червоні, як буряк (природно, на жаль, аж надто природно!), круглий кирпатий червоний ніс. Покоївка із заїзду! Ця жінка була моїм кошмаром на «Skating»: вона чіпляється до всіх, розмахує руками й підмітає асфальт ганчірʼям, яке звисає з-під її сукні. Мені соромно за Лардереля.
Ах! Боже, я мушу з ним поговорити!
Він мав виїхати вчора, але вночі звелів розпакувати речі. А тепер щойно, як навіжений, кинувся у фіакр і поїхав до... Неаполітанського кафе.
Пані Музе радила мені побачитися з якоюсь пані Ромьєн, колишньою знаменитістю, як кажуть; ця дама їде до Кастелламаре і щойно до мене завітала. Мені зараз не до всього цього, я її прийняла, поговорила...
Якщо він візьме цю шельму замість Силени... тьху! Вона зрадила б його через два дні, за першої ж нагоди, із сомельє на поверсі. Брати паризьких кокоток, охайних, елегантних, гарних, дотепних — гаразд! Але таких жінок! У яких немає навіть тваринного чару, погано вбраних, дурних. Це гірше, ніж собака.
Коли я поїду до Флоренції, то побачу Силену зблизька й поговорю з нею. Мені цікаво на неї подивитися; як Джоя за часів герцога, вона мене вабить і подобається мені.
Мамі так зле, що ми не виходимо, і ми з Діною дивимося, як ці зловісні дурні проїжджають повз нас в екіпажах і проходять пішки.
Раптом я бачу двох гарних рудих коней і пишну ліврею, придивляюся пильніше, бо обличчя чоловіка в [екіпажі] здалося мені гарним, — і впізнаю Лардереля з пані де Пікколлеліс.
Вони проїхали кілька разів, воркуючи, мов двоє голубків. Лише раз дама глянула на мене й щось сказала своєму супутникові, а той і далі шепотів їй на вухо. Що ж, ось і помста за моє вчорашнє лихослівʼя.
Не знаю, яке збентеження, яку прикрість я відчула... але це вдарило мене в саме серце. Відтоді як прозвучало те дивне освідчення, я відчуваю, що слабну дедалі більше, а сьогодні в мене були мов напади слабкості... о! нічого серйозного; мені не так щастить, щоб мати добру, справжню хворобу, непритомність, якийсь вибух, зрештою. Я зношуюся потроху, від усіляких дрібниць. Я повільно винищую себе, без вибухів, хоч на початку й з великим галасом, — ось уже років чотири.
Чому я лишаюся в Неаполі? Я нічого не бажаю, ні на що не здатна, я втратила відчуття теперішнього й майбутнього і лишаюся, бо мені однаково, де лишатися. Навіщо їхати до Парижа?
Я така забобонна, що стримуюся й не кажу: заради нових страждань? — хоча мені й хотілося. Я так плачу наперед, це приносить мені нещастя.
Більше не буду.
О, сни! Хіба мені не наснилося, що Пікколеліс показувала мені свої голі ноги? Певний знак образи. Знаєте, я розмовляла з цією чарівною красунею, трохи привʼялою, — їй під сорок. Це було давно, на «Skating»: вона висловила італійською якісь сумніви. Там був Паскарола, і я, сміючись, розповіла йому про це. Він не мав нічого нагальнішого, як переказати це дамі, і наступного дня, здається, у пʼятницю ввечері, поки мені надягали ковзани, вона підійшла й сіла біля мене.
— Панно, — сказала вона, — не маючи приємності бути з вами знайомою, я мушу перед вами вибачитися.
Мені було страшенно ніяково, що мене бачать у розмові з такою жінкою, — і все ж такою симпатичною.
— Переді мною, пані? вибачитися? — спитала я, червоніючи.
— Так, панно, ви подумали того дня, що я вас критикувала.
Хіба ж таке можливо! Присягаюся вам, усе, що я казала, було тільки даниною вашій красі, вашій грації. Ми весь час так вами милувалися; я казала, що ви гарненька... гарно складена, чарівна, як воно і є насправді.
Мені вже привʼязали ковзани.
— О! пані, — сказала я, підводячись, — ви справді надто добрі.
І на цих трохи сухих словах я взяла за руку Сантасілью. Мені було прикро, що я так холодно повелася з цією бідолашною світською жінкою, яка занепала, але тоді мною володів страх, що мене приймуть за... авантюрницю.
Кататися в екіпажі Пікколеліс — правда, інші це робили, у Неаполі це роблять усі, під тим приводом, що вона була заміжня за маркізом...
Я повертаюся із Сан-Карло, з цього прекрасного театру, де я вперше заговорила з Лардерелем і де він, треба віддати йому належне, виявився так само мало запобігливим, як і завжди.
Давали премʼєру «Роберта-Диявола», але все йшло так кепсько, що публіка завивала разом зі співаками, потім гавкали, свистіли й нявкали. Таке можна побачити чи, радше, почути тільки в Італії.
Першим прийшов Скініна (він уже був у нас сьогодні по обіді), а потім і решта. Мало-помалу всі вони перейдуть до Діни, я ні на що не годжуся. Ложа не порожніла; у Меліссано зʼявилася нова принада: принцеса Марґеріта, поговоривши з ним того вечора на рауті в палаці, сказала, звертаючись до Сарно:
— Справді, Меліссано негарний. Про це розповідають скрізь.
Ах! я нещасна! Яка розрада і яке щастя — я не перебільшую, вживаючи ці слова, — бути оточеною, обожнюваною, мати до послуг стількох інших! Тут уже мені не доводиться гадати, на чию руку обпертися на виході. З нами залишаються, нас проводжають, нас люблять; і жодного мисливця за посагом!
Огидного Меліто там не було, а тільки [ті] люди з найкращого товариства, з добрими манерами...
Кажуть, що Лардерель був у театрі, ненадовго, у партері, і Шеттіно додає, що він був дуже блідий, — гадаючи, що повідомляє щось нове.
Мені хотілося б якоїсь зміни, великої досади, якогось вибуху, зрештою! Я горю на повільному вогні, я тихенько себе мучу!
Я ні в чому не можу до кінця розібратися, але я роздратована, знеохочена, сумна. Раніше я плакала й шаленіла, а тепер я тільки... роздратована... я не хочу влаштовувати сцен, навіть самій собі, бо теперішнє анітрохи не схоже на минуле і бо... я роздратована, так, роздратована!
Проте мені майже досадно, що все це так мало трагічно... Ні, це ще не справжнє, не таке, як я собі уявляла...
Мені й так уже досить прикро через цю дрібницю, адже вона марна, а отже, майже соромна й цілком принизлива.
Я роздратована тому, що я спокійна; може, це й краще, ніж колишні вибухи, — це щось нове. Моє минуле мені таке ненависне, що за найменшої схожості я здригаюся й задкую, як кінь, що побачив труп.
Не говорімо більше про це, мені просто нудно, бо в мене немає фаворита, а такого птаха в Неаполі не знайти. Тут, як на мене, вони всі негарні.
Мені дуже весело в Неаполі, це чарівне життя, порівняно з колишнім — життя, повне насолод. Тепер я розповідатиму про природу, про людей, які мене оточують, про музику, словом, про все; не сьогодні ввечері, а потроху, щодня.
Не сприймайте цю покору за відчай, я не у відчаї, я більше не кохаю. Це кохання потьмяніло, його зімʼяли, і воно більше не існує. Лишилися тільки жалі — та навіть не вони: трохи смутку, трохи нудьги.
Я не вмію висловити свого справжнього почуття, кружляю довкола нього, не в змозі до нього дістатися, і це мене дратує.
Але я спокійна, я тиха, я байдужа.
Мамі стало так зле, що нам довелося повернутися після другої дії. Можливо, він прийшов би.

Примітки

«Skating» (англ.) — роликова ковзанка, модний світський заклад 1870-х. ↩
Слово Марі: miolé [sic]. ↩