Субота, 16 квітня 1877

Я роздратована. Пані й панна Гатовські проводять у нас дві чарівні години й ідуть, цілуючи мене й кажучи, що я справді найщасливіша людина на світі.
Я весела, але це нерви.
Ми з Лардерелем привіталися з балконів. Він був у білому вовняному вбранні; я послала йому гримасу й жест комічного захвату, після чого біля балюстради його [змінила] губка.
Я дивовижно вгадала мить, коли він сідатиме в екіпаж, і, зробивши йому знак підійти:
— Будьте ласкаві зайти сюди о пів на четверту.
Він відповів мені звичайною чемністю, і я пішла вдягатися для прогулянки.
Ми зустріли принцесу Марґеріту за містом — саму з чоловіком, у простому екіпажі з придворною лівреєю. Уперше вони отак удвох після випадку з двома ляпасами. Я в захваті. Є щось зворушливе в подружньому коханні — і в найвищих сферах, і в злиднях.
Примітка упорядниківnote of the Cercle edition’s editors on the manuscript
[Кінець сторінки чистий]
Саме коли я чекала Лардереля, прийшов Денгоф із мамою й Діною.
Інакше в мене ніколи й не буває.
Він, мабуть, бачив зі своєї кімнати, він був у себе.
Я справила певне враження на якогось Русполі з Рима (молодшого сина, здається), який обідав за загальним столом, а потім розмовляв із мамою в читальні. Це той Русполі, що був депутатом. Він удівець, йому сорок років, він товстий і вульгарний, говорить погано.
Я така роздратована!
Денгоф щойно пішов. Він чарівний. Але добре мені тільки з Розалі. Проте я була дуже схвильована, бо не могла пригадати того, що разів десять готувала сказати Лардерелеві. Мені не треба складати промов, але те, що спало мені на думку першої миті, загубилося в цьому чеканні.
Я пригадала.
На добраніч.