Пʼятниця, 13 квітня 1877

Після кількох візитів, які я дозволила мамі приймати самій, ми їдемо до фотографа. Я часто позую, щоб у видання мого Щоденника можна було вставити фотографії, які цілком відповідають тексту й точно передають мій настрій і мій стан у ту мить.
Лардерель приїхав о пʼятій вечора. Він і Меліссано вже бачилися з мамою — не памʼятаю вже де, — і проговорили цілу годину.
Його кімната на антресолі, і від моєї її відділяє лише церква. Я стояла на своєму балконі, а він на своєму, ми привіталися. Він дуже блідий і має зовсім розгублений вигляд. Я бачила, як він поїхав фіакром, він знову мені вклонився, а я подала йому знак прийти, який він сприйняв як вказівку на «Skating». Я й сама до пуття не знала, що роблю.
Мені все ж треба його побачити, щоб його заспокоїти, і... словом, я конче мушу його побачити.
навскоси
Меліссано катався з нами в екіпажі, що справило величезне враження.
Замість того щоб піти до театру Фіорентіні (неаполітанської «Комеді Франсез»), де в нас ложа, ми йдемо на «Skating». Меліто, Скініна й Маріні — єдині мої знайомі там, бо я мала дурість сказати іншим, що піду до Фіорентіні, а пізніше приходять Меліссано й Лардерель — вони повертаються з Фіорентіні, де мама призначила їм зустріч.
— Добрий вечір, панно, як ви поживаєте? — каже він дуже сердечно, простягаючи руку.
— Добрий вечір, пане, дуже добре, дякую, а ви? — відповіла я весело й з цікавістю.
— Знаєте, я щойно з Фіорентіні.
— Там вам і місце, ви ж флорентинець.
— Ні, я чекав там на вас.
— Ах! а я туди не пішла. Яке розчарування!
Ще кілька слів, після чого він іде й досить довго розмовляє з мамою.
Він зовсім змінився. Обличчя бліде, схудле, сорочка помʼята, фрак погано вичищений... Він знову пʼяний! Ми з ним найкращі друзі в світі, я сміюся йому в обличчя, як і Меліссано.
Але чого ви не знаєте — то це того, що, за чутками, це я йому відмовила — стараннями Фаббрікаторе та Насимова.
Я перечитала нашу дивну розмову — вона скидається на уривок з архіву божевільні. Коли він зник, мені стало нудно, і ми повернулися додому.
Але чого ви не можете собі уявити — то це нового божевілля цього чоловіка. Два дні тому в Римі він ходив до Короля й попросив у нього дозволу й протекції, щоб вступити добровольцем до російської армії того дня, коли оголосять війну. А оголосять її, може, завтра. Його Величність пообіцяв усунути перешкоди, які існують для людини, що ніколи не служила у війську, і дати йому рекомендаційні листи. Король його заохочує й схвалює. Отже, вирішено: з Неаполя він їде просто до Відня, а звідти — до Санкт-Петербурга й до армії. Мама спитала його, чи не через пані Шльондру він отак іде у вигнання, і він відповів, що через жалюгідний стан своїх фінансів.
О! влада золота, найбільша, найсправжніша з усіх!!! О! якби в мене було золото, з якою радістю я сплатила б усі його борги!! Із золотом маєш усе! Як я пішла б до нього... чи ні! Я сплатила б усе потай.
Але ж він мене не кохає... о! тоді він би мене покохав... настільки, щоб звикнути до мене. А чи кохав він Ріґі?
Погляньте, люди добрі, якби в мене були мільйони...
Мало золота бруднить, багато — робить богом...
Якби в мене його було досить, щоб усе сплатити й щоб купити його собі, щоб узяти його...
Я в такому стані, що хоч на стіну лізь!
Чи не поїхати мені до Росії? Якби я поїхала, Лардерель став би великою пристрастю мого життя, але я залишуся, щоб забути, і це, може, й краще.
Більше, ніж будь-коли, я хочу... зробити те, про що скажу тільки в саму ту мить.
Більше, ніж будь-коли!! Якби ви знали...
Ну так, я страждаю, так, ну так, ви задоволені?
Якби він мене кохав, я пішла б за ним будь-куди... але йти за ним отак — соромно і ... соромно... Бо зрештою йому це могло б набриднути.
А втім, хто доглядав би його краще, ніж я, хто був би відданіший... звідки, хай йому біс, у мене всі ці думки... це для мене так ново...
Ну то хай іде воювати, але хай помре! Я поїду дивитися, як він помирає в моїх обіймах... силоміць! О! чому він мене не ненавидить.
Раз він туди їде, Росія всміхається мені, мов рай.
Мені треба з ним поговорити, щоб засміятися йому в обличчя, щоб покепкувати з нього! Мама мені це радить і майже наказує.
О! ці довгі, довгі, довгі ночі в Неаполі. Цей абажур із краєвидами Рима і ці карти, які не віщують мені нічого доброго і яких я питаю сто разів! Напишу слово — і розкладаю карти, і це триває, і це мене мучить.
Я хочу поїхати, і я забуду, це лише хвороба, я знервована, от і все. Я й сама не знаю, що це таке: я стільки разів помилялася, і мої реторти й перегінні куби стільки разів кидали мені в обличчя уламки, що я наполовину осліпла.
Ні, я змучена, мені хочеться померти, плакати; якби мені не перечили в цій справі, я, може, й не думала б про неї...
Боюся, що й цього разу це така сама нісенітниця, як уявне захоплення Торлонією. Ні, те було просто способом щось змінити...
Не знаю, байдуже, ідіть ви до біса.

Примітки

«Skating» (англ.) — роликова ковзанка, модний світський заклад 1870-х. ↩