Середа, 11 квітня 1877

Відучора, з четвертої ранку, я оновилася — це як зміна погоди. Одягаюся, співаючи, щаслива всім на світі, і ми йдемо на Виставку образотворчих мистецтв, яку кілька днів тому відкрив Король.
Нам трапляється Дзуніка й супроводить нас. Я бліда, а коли велика картина нагадує мені Пікколелліс, я починаю нервувати. Я була смішна, влаштувавши цю подобу сцени ревнощів! Бо зрештою, з якого права? Він мусив на неї відповісти й привести мене до тями. Так, саме так. Тим краще! Мені нема кого звинувачувати, крім себе. Він присоромив мене, [Слово стерто] відштовхнувши. Тим краще, що це моя провина, — мені не буде за що йому дорікати. Але яке нещастя, що він мене не кохає. Він повівся дуже нерозважливо: якби він мене не спровокував, я нічого б не зробила. Та годі, облишмо це — у цих останніх фразах усе дуже добре пояснено.
Меліссано зустрічає нас на Толедо, коли ми, все ще з Дзунікою, зупинилися біля якоїсь крамниці.
Маркуар обідає з нами, а потім приходить Денгоф; говорять про Мірафіоре й Лардерелів. Маркуар аж надто благодійний: він чорнить Лардереля як тільки може, розповідаючи історії про жахливі позики, про шахрайства з лихварями. Усі знають, що Лардереля взято під опіку, що він отримує десять тисяч на місяць, а рештою сплачують його борги. Маркуар твердить, що ні, що він нічого не сплачує, що він ошукує лихварів, що він судився з власною матірʼю і що в нього немає ні гроша.
Дуже добре.
— Коли маєш два мільйони боргів, — каже він, — то вже здобув собі хоч якусь славу — елегантності чи екстравагантності, мав найкращих коней, найвродливіших коханок, а Лардерель при всьому цьому завжди мав жалюгідний вигляд.
Останнє почасти правда.
Нищіть його, Маркуаре, нічого ви не вдієте — ви назавжди лишитеся славетним нащадком Вільгельма Телля, дуже статечним, дуже охайним, дуже милим, любителем порцеляни і т. д. і т. п.
Так, я надто поквапилася...
О! якби він мене кохав, це було б нічого...