Вівторок, 10 квітня 1877

Попри всі зусилля, я заснула аж о восьмій ранку.
— Ну, як ви почуваєтеся, панно? — питає Розалі, спершись на ліжко, як і раніше.
— Краще, добре, дякую, — кажу я, трохи завагавшись, бо мусила притлумити питання «як там Біжу?», яке роздерло б мені губи.
Я одягаюся мовчки, і ця тиша страшенно мене гнітить. Мама в салоні вся в сльозах; Розалі поглядає на мене спідлоба й говорить пошепки, наче в домі покійник.
Та я ж навіть не хвора. О Божа справедливосте!
Я одягнена й свіжа!
— Розалі, — кажу я голосом, який згас іще вчора, — внизу говорили про пана графа?
— Ні, Господи, ні, та що ж тут скажеш...
навскоси
Усі розпитують про здоровʼя мого батька. Ми отримали заспокійливого листа. Брехня вдалася.
— Отже, ніхто нічого не знає. Не треба, щоб знали. Бідолашний Біжу...
— Не знаю, чи це тому, що про нього стільки говорили...
— Ах, так.
— Але мене це таки щиро зачепило.
— А мене й поготів! Ах, сумний це кінець, Розалі... Тепер я шкодую.
— На мене це так чудно подіяло, стільки ж про нього говорили...
— Та не через те, а тому, що пан граф такий милий, його всі люблять.
— Він мав такий щасливий вигляд, коли я ходила кликати його назад.
— Коли?!
— Учора, коли ви мене послали...
— Де ви його знайшли, що він сказав? Я забула вас про все це розпитати. Розповідайте!!
— Ой Боже мій, панно, не смішіть мене, ви ж смієтеся! А я хотіла вам розповісти всерйоз...
— Я не сміюся... я слухаю.
— Ну, він мав задоволений вигляд, сказав: так-так, іду цієї ж хвилини; а коли піднімався сходами, сказав мені: Розалі, ви ангел!
— Я спитала чому, а він відповів: бо ви прийшли по мене.
Жарт як жарт, певно, але дуже до речі.
Приходив лікар через моє горло: лікує він саме горло, визнавши, що решти хвороб не існує.
Він у Римі. Якби ви знали, скільки всього мені хочеться припускати, вигадувати, уявляти. Якби ви знали, як я ходжу за ним крок у крок — від готелю «Рим» (він завжди там зупиняється), по Корсо, до Шпільмана, до Мортеса, в Оперу, на Пінчо, на іподром. Заплющую очі — і йду за ним...
Розалі щойно передала мені його візитку з трьома літерами, виведеними так само, як літери Фіалки: P.P.C.
Що це — глузування чи співчуття?
Навіщо було мені писати... якби він мені не написав... Розалі їхала до Флоренції, і я, може, поїхала б туди й сама.
Ця візитка... вчора, розгортаючи передостанню книгу, я натрапила рукою на його хусточку, яку запхала між сторінки. Запевняю вас, мене наче розпеченим залізом обпекло: я відсмикнула руку й мало не зомліла, вдихнувши парфуми, якими він завжди користується.
Ця хусточка прикріплена до першої сторінки цього зошита. [Бракує в рукописі]
Спогадів не бракує. Ніколи в житті я не носитиму фіалок.
Приходили пані Гамонтова з донькою та чоловіком, а потім Маркуар. Маркуар діє на мене заспокійливо. Поки він тут — малює карикатури, усміхається й говорить щось спокійне й розсудливе, — ще нічого, але сама!!!
Я ще не усвідомила цього, я ще не вірю... це може бути тільки сон. Та й узагалі я ще не дуже розумію, що я зробила, що мені сказали. Цікаво те, що я цілком здорова, одягнена й на ногах, а головне — я зовсім змінилася духом: я серйозна, спокійна, говорю про все, сміюся. Від усього цього мама плаче. Вона думає, що я ..., що я шаленію, як раніше. Насправді ж я лише смертельно засмучена. Мені хотілося все потрощити, а натомість я пішла, стала навколішки в темній кімнаті й цілу годину тремтіла, не плачучи.
На мить я забуваюся, а потім мені хочеться кинутися, мов навіжена, на край світу!! Куди податися, що робити, що з собою вдіяти!
Я сердита на себе за те, що говорила розпачливі слова через інших, але сподіваюся, ви відчуваєте різницю. Я хотіла зробити з Одіффре другого Мержевського, я хотіла бути небогою папи. А тут я кохала (книга 59-та, 295–297)
Хотіла б розповісти, як я почуваюся, і не вмію. Пригніченість, раптові напади люті, проковтнуті сльози, спалахи ревнощів.
Я не можу дивитися на його візитні картки!...
Учора він приніс фотографії Сорренто, а сьогодні він мертвий. Мене дратує й доводить до сказу саме те, що я чую розмови про нього.
— Пікколеліс утягне його ще в пів мільйона боргів, — сказала мама. Якби вона знала, яких мук мені цим завдала, то радше відкусила б собі язика. Я перечитую те, що написала, і не розумію, у мене бувають провали... я ніяк не отямлюся. Але в мене є задум, який я дала слово виконати. Це було б дивно...
Я щойно заспокоїлася мандоліною, що сьогодні ввечері звучить напрочуд злагоджено.
Та хіба це можливо?!
І це трапляється саме зі мною?!
О! звісно. Ніколи з іншими.
Уперше в житті я не каюся в написаному навіть через тридцять годин.
За подібних обставин тридцяти годин досить, щоб думки перевернулися і щоб пожалкувати про всі жорстокі слова, які наговорила.
Я досі приголомшена. Ах! якби ж він розбився на перегонах у Римі.
Маркуар і Денгоф цілий вечір проговорили про порцеляну. Я мало не заснула від цього...
Куди мені податися, що робити?
Я однаково поїду до Флоренції. Становище ясне, мені нічого приховувати від своїх, отже, не доведеться мучитися через те, що вони можуть подумати.
Молоді люди в Неаполі не чарівні — ні ті, кого я знаю, ні ті, кого не знаю. І до того ж тут так голо.
Я виписала сукні й поїду на перегони до Флоренції. Єдині міста на світі, які я люблю, — це Рим і Флоренція, ну і, звісно, Париж, але Париж — то зовсім інша річ.
Мені все остогидло. Усе, чого я торкаюся, із золота обертається на свинець. Невже ж від цього не можна померти? Та й яка з того була б користь? По-перше, звести пʼєдестал панові де Лардерелю, а по-друге — жодної, бо я навіть не зможу насолодитися враженням, яке справлю. Але в мене опускаються руки, я зневірилася... одягатися, іти справляти це жалюгідне враження, щоб потім пожинати самі лише гидоти!...
Якби я не показала, що кохаю його, може, він би мене покохав. Але я нічого не приховувала. Навіщо? Я цього не соромилася. Навпаки, я хизувалася й хизуюся тим, що не приховую свого кохання. Мені здається, що це цікаво, і до того ж... я не люблю нічого приховувати, я хочу жити на очах у всіх. Мене це тішить.
Дуже добре, що в мене ніколи не було серйозних ілюзій: я завжди казала й думала, що залицяюся до Лардереля, але цілком можу зазнати невдачі. Ну от...
Дивно... зараз він здається мені не таким уже й гарним... Боюся, що любовні хмари розвіються й відкриють досить-таки бридкий кістяк, який зватиметься образою, приниженням чи якось так. Бо зрештою ось чоловік, який навідріз відкинув моє кохання, вважаючи, що воно не варте шлюбу. О! я добре знаю, що інакше він упав би до моїх ніг і там би й лишився, бо йому тільки почати — він не може жити сам і він людина звички, як я знаю і як він сам каже.
Мене це не втішає: мене не вдовольнило б таке кохання, воно годиться для всяких Ріґі та Піколелліс. І потім неминуче настане день, коли він закохається по-справжньому, або ж... найімовірніше, він розміняється на ніщо й одружиться заради грошей і родинних звʼязків, як його брат.
Як можна вимагати, щоб жінки були доброчесні!!!
Малюнок пером: ліворуч молода жінка в профіль, з високим шиньйоном, у застебнутій сукні з турнюром, простягає руку невисокому вусатому чоловікові в циліндрі з ціпком; праворуч на заштрихованому тлі рукописний напис у три рядки, що починається, можливо, словами «La Majesté», і вгорі число «104»
Малюнок Марії: молода жінка в сукні з турнюром вітається з паном у циліндрі; праворуч рукописний напис Mon Journal, т. 10, с. 108 (факсиміле)
Ескіз пером, частково вицвілий: ліворуч кругла голова в оточенні маленьких трикутників, посередині постать, задрапована шарфом, праворуч оздоблений ліхтар із нерозбірливими знаками
Малюнок Марії: ескіз предметів — кругла голова, оздоблений ліхтар, задрапована постать Mon Journal, т. 10, с. 108 (факсиміле)
Малюнок пером: молода жінка зі спини, із зачесаним угору волоссям, спирається на поруччя; за нею ряд панів у циліндрах, вершник, двоколки й огорожа; угорі праворуч маленький чоловік у циліндрі біжить під написом «Toujours trop tard !»; унизу ліворуч «fait pour Marcuard.»
Малюнок «fait pour Marcuard» (зроблено для Маркуара), авторство непевне: Марія біля поруччя трибуни, панове в циліндрах і двоколки; угорі праворуч «Toujours trop tard !» Mon Journal, т. 10, с. 109 (факсиміле)
Найприкріше — що не можна навіть поскаржитися! Бо, зрештою, не можу ж я скаржитися на те, що чоловік мене не кохає, — це було б надто безглуздо.
Розумієте, усе це залежить від обставин. Відкинувши як неіснуючі будь-яку образу, кривду чи приниження, розгляньмо просто, страждаю я чи ні від розлуки з Лардерелем — не як із блискучою партією, а як із чоловіком. Ну, то як коли. Хай тільки Лардерель знову побʼється на дуелі, знову наробить боргів або просто кинеться у світ і ввійде в моду — і я певна, що втрачу від нього голову.
Дивовижно, як за цю годину перевернулися всі мої думки! Невже я знову помилилася.., і тоді ті сльози, що я пролила перед мамою, увесь той справжній біль, якого я не соромилася...

Примітки

В оригіналі латиною: «coram populo». ↩