Понеділок, 9 квітня 1877

Ах! мій імператоре, кляті читачі, моя славетна книга стає дедалі цікавішою... Горда падінням Лардереля і блискучим оборотом, якого набув скандал із Його Величністю, я сяю. Учора я до третьої ночі базікала з Розалі, яка розповідала мені про Біжу, про мого володаря, мого короля; я прокинулася, вимовляючи його імʼя, як завжди, говорила про нього, одягаючись, думала про нього, слухаючи «Стабат» Перґолезі, який сьогодні знову співали для принцеси Маргарити і божественні звуки якого досі бринять у моїх вухах.
Я вдалася до десятка дрібних підлостей, щоб близько четвертої спровадити цих дам на прогулянку самих, а вони мали дурість піднятися нагору саме тоді, коли прийшов Лардерель.
Ми казали одне одному любʼязності, пустували, я вкинула йому у волосся пушинку, щоб потім її зняти — аби торкнутися його волосся, аби ледь доторкнутися долонями до його чола; а потім — щоб почистити йому фрак.
Нарешті вони йдуть!
Я, може, з хвилину сиділа спиною до вікна й тремтіла!
У мене страшенне серцебиття, сьогодні вранці мене оглянув лікар. Не йому мене заспокоїти.
— Я забув свій портсигар, — сказав Лардерель, повертаючись; слідом за ним увійшла Розалі, якій я зробила знак вийти.
— Де ж він може бути? — сказала я, поки дівчина зачиняла двері, а потім: — Ви його знайшли, пане?
— Так, панно, знайшов.
Я була в тому самому вбранні, що й на перегонах, і в соломʼяному капелюшку з білим крепом, білим бузком і листям.
— Що ж, панно, я з вами прощаюся...
Я здивовано подивилася на нього.
— Так, — повів він далі, — я хотів попрощатися з вами наодинці, щоб мати щастя ще раз потиснути вам руку перед відʼїздом, але я повернуся за три дні...
Я все дивилася на нього.
— Що ж ви маєте мені сказати, пане?
— Та нічогісінько, тобто... а що ви подумали, панно?
— Я? Нічого.
— Як! Ви подумали, що я маю вам щось сказати?
— Я нічого не думала, це ви попросили мене прийняти вас тут.
— Так, річ у тім, бачите, що це важко сказати...
— Сідайте і спробуйте пояснити, — сказала я, сідаючи.
— Ідеться про ту прогулянку, — почав він, кружляючи довкола мене, — під час якої я, можливо, здався вам смішним...
— Ви, пане? Анітрохи, це я була смішна...
— Ні, ні, панно, я був смішний, бо говорив з вами... так, як говорив. Але... я не міг залицятися до вас, як до заміжньої жінки.
— Пане, пане, хто вам про це каже!
— Отож-бо, це свою поведінку я й хотів вам пояснити, вона могла здатися вам смішною...
— Повторюю вам, пане, що смішною була тільки я...
— О! панно, — сказав він тоном вишуканої ввічливості, від якого мене пройняв холод.
— Отже, панно, прощавайте.
— До побачення.
— Розумієте, у цьому світі роблять дві речі.
— Які речі?
Я була лагідна і спокійна.
— Ну... у цьому світі роблять дві речі, тобто одне з двох: коли залицяються до панночки, то лише з наміром з нею одружитися.
Ми стояли біля дверей, мʼяли в руках величезний тюрбан з червоного атласу, гаптований перлами, який Альтамура прислав сьогодні вранці невідомо навіщо і який поклали на стіл.
— Гадаю, — сказала я, не розуміючи, до чого він хилить.
— Чи не так?
— І що?
— Ну, — сказав він збентежено і квапливо, — я не можу зараз одружитися...
— Пане! Бога ради! Що ви кажете! Хіба я хочу вийти за вас заміж? Хіба я шукаю заміжжя! Я не хочу виходити заміж.
— О! панно, панно, я ніколи так не думав, але... зрештою, я вам це кажу. Я ненавиджу двозначне становище. Коли залицяються до панночки, то... з чесними намірами, зрештою.
— Треба сподіватися, — сказала я тим самим спокійним голосом, висмикуючи жменю перлин і розчавлюючи їх.
— Ну от... ви зрозуміли...
— Я нічого не зрозуміла, ви мене дивуєте, я не знаю, що й сказати. Хто вам підкинув такі думки! Хіба в мене такий вигляд, наче я хочу заміж? Ви збожеволіли!
— Ви й надалі будете до мене прихильні, правда? Будете добра? Ми залишимося добрими друзями?
Я слухала, ледве розуміючи, що він каже, і зривала з рук рукавички.
— От і добре, — сказав він, — дайте мені поцілувати вашу руку і ґудзик на згадку.
— Ні, ні!
— Ах! та дайте ж, дайте...
Я пручалася, щоб опинитися ближче до нього, щоб торкнутися обох його рук, його грудей, щоб відчути його подих на своєму чолі, яке я схиляла, ніби захищаючись. Він поцілував одну руку, потім другу. Я заплющила очі від щастя і страждання. То був поцілунок-розрада, і та секунда, яку він тривав, була цілою епохою; я з захватом відчула наближення його вуст, стрімке, мов блискавка, і передчула, злякалася, пошкодувала, що вони так само швидко віддаляться. Два шанобливі поцілунки, по одному на кожну руку.
— Прощавайте, — сказав він.
— Прощавайте, — повторила я, мало не зомліваючи, і тримала його за руку.
— Ми залишимося добрими друзями, правда? До побачення?
— Ні, — сказала я, опустивши очі.
— Ні?
— Ні.
— До побачення.
— Прощавайте!
І я пішла до своєї кімнати геть приголомшена.
— Розалі, Розалі, підіть попросіть пана графа повернутися на хвилинку, швидко!
Мене опосіла хвиля жалю, а потім шалене бажання побачити його ще раз.
— Ви маєте мені щось сказати, панно? — спитав він, зʼявившись знову з тією самою ввічливою холодністю.
— Так, пане, — сказала я все так само спокійно, — те, що ви мені сказали, мене настільки приголомшило, що я тільки тепер це зрозуміла, тобто я не розумію... Скажіть, невже в мене справді такий вигляд, ніби я будь-що хочу за вас вийти?
— О! ні, присягаюся вам.
Я сіла на канапу.
— Слухайте, — сказала я.
Він сів поруч або, вірніше, навпроти мене, бо я сиділа впівоберта.
— Слухайте, я не можу отямитися від подиву, навіщо ви мені це сказали?
— Я людина відверта, я волію все сказати отак! Я ніколи не став би залицятися до панночки, не маючи наміру з нею одружитися, надто до такої особи, як ви... А я не можу одружитися.
— Пане, пане, хто вас просить до мене залицятися? Ви мене приголомшуєте.
— Ніхто! Але ж я до вас залицявся!
— Ви так думаєте?
— Ми обоє зайшли вже досить далеко, щоб зважитися, щоб покласти край, ми дійшли до того...
— За пʼять днів? Ви помиляєтеся, пане, — сказала я лагідно.
— Зрештою, я люблю йти навпростець, тому й заговорив з вами про все це.
— Так.
— Отже, все як слід?
— Чудово.
— За три дні я повернуся, сподіваюся ще застати вас тут...
— Імовірно.
— Вашу руку.
Я простягла її, і він знову поцілував її, як і перед тим.
— Скажіть мені, пане, раз уже ми розмовляємо як двоє добрих друзів, скажіть, ви коли-небудь були в мене закохані?
— Я? Чому ви хочете, щоб я не був закоханий?
— Я нічого не хочу, я питаю.
— Чому ви хочете, щоб я не був закоханий?
— Гаразд, от і все.
— То все дуже добре, панно?
— Пречудово.
І він вийшов, залишивши мене оглушеною, отупілою, моторошно спокійною.
Підвестися, покликати його назад! Було надто пізно! Я бачила, як він відʼїхав фіакром, з балкона, на якому простояла, мов укопана, годину двадцять хвилин.
Лише час від часу мене проймав якийсь дрож пораненого звіра; лютий порух, стриманий ще до того, як вирватися, — і нічого. Усі ці екіпажі, придворні панове, які чомусь дуже низько мені вклонялися. Потім принц Умберто, який відповів мені чудовим поклоном.
Потім Маргарита, якій я не вклонилася. Далі Денгоф, Маркуар, неаполітанці...
Мама й Діна повернулися з Елен Фаббрікаторе, і я відразу ж зійшла вниз.
— У мене щойно був візит, — сказала я, сідаючи, — та ще й який візит.
— Приємний?
— Ах! мій імператоре, ні.
— Від кого?
— Ви чудово здогадуєтеся.
— Так.
— Так от, ви ніколи не уявите, що це було. Треба бути мною, щоб зазнавати таких утіх.
— Ну ж бо, що сталося?
— О! майже нічого.
Увесь час я розмовляла з Елен про байдужі речі, а залишивши її вдома, розповіла все мамі й Діні. Вони так і завмерли, приголомшені, й відвертали голови, щоб мене не бентежити. Не було жодної небезпеки, що я бодай бровою поведу: я була мов деревʼяна.
— Та треба було сказати йому оте, оте, оте й оте! — кажуть мені.
Я говорила як я, інші говоритимуть як вони. Крізь шар криги, яким я, здається, оточена, я сама обсипаю себе потоком жалю, забутих слів, шпильок. Треба було сказати те чи це. Дамо собі спокій, ми й так досить нещасні; коли ми проходимо повз Неаполітанське кафе, у нас повні очі сліз, і кляті вуличні ліхтарі змушують їх блищати.
Я не знаю, як висловити своє горе, чи біль, чи пригніченість, — усе це надто велике, я надто ображена, щоб тримати все в собі.
Я нічим цього не заслужила, я нічого поганого не зробила. Чому так? Чому?
О! той сон у Сорренто, в якому Лардерель обкидав мене брудом.
Що я зробила? Я вчинила злочин — народилася.
Мені нікого винуватити. Він мене не кохає, і я сама спровокувала це сьогоднішнє вечірнє пояснення. Скаржитися було б смішно.
— Це нічого, — казала я дорогою, — це нічого; хіба мені не звикати? Усе проти мене. Ви не винні, мамо, тут. Я нікого не винувачу. Тільки подивіться, як усе обертається проти мене.
Моя лагідність справляла на маму жахливе враження.
— Він божевільний, — сказала вона нарешті, — як він посмів! Треба було йому сказати тощо, тощо, тощо.
— Він мав слушність, мамо. Я навіть здивувалася, почувши від цієї людини, такої шаленої, таку чесну й відверту мову.
— Але що за думка, але чому тощо, тощо, тощо.
Я пішла обідати, марно спробувавши ще раз побачити Лардереля, щоб наговорити йому купу гарних речей.
Я пересилювала себе, я хотіла вийти з цього заціпеніння, але треба було дати якесь пояснення покоївці, яка так замішана в усій цій історії.
— Роздягніть мене, — сказала я вголос, а потім тихіше, зачиняючи двері: — ну от, Розалі, з Біжу все скінчено.
— О!
— Так, мене це страшенно засмучує, я цього не приховую. Мені дуже прикро, але що вдієш?
— О!
— Знаєте, що сталося? Він попросив моєї руки й благав, щоб я удочерила його доньку. Я його вигнала.
— О! Невже?
— Що я могла вдіяти! Він не вперше заговорив зі мною про це; і я написала тітці, жартома питаючи, що вона зробила б, а вона одразу забрала від нотаріуса всі цінні папери, призначені для мене. Розумієте... я б удочерила навіть собаку. Одне слово, це жахливо! Але все скінчено.
— То ось чому він був такий сумний! І Серафен плакав! Він поїхав зовсім, він більше не повернеться.
— Що?!
— Так, він не залишив за собою кімнати.
— Ну от, усе скінчено, мені дуже шкода, але я не могла вчинити інакше.
І, накинувши свій каштановий халат, з вухами, оглушеними й заплутаними роздирливими звуками Перґолезі, я пішла й лягла на мамине ліжко, де, вже не ховаючись, почала плакати з люттю, з розпачем, до нестями.
Поїхав, зовсім поїхав! Мертвий для мене. Я більше його не побачу! Тоді я впʼялася нігтями в чоло й рвала на собі волосся під цим похмурим, цим жахливим каптуром!!
Тепер шоста ранку, я знову спокійна, я згадую. Це пекуче, невимовне страждання зробило мене якось несамовито щасливою! Я зрозуміла, що кохаю дуже, що кохаю вперше. Ах! то ось що таке кохання? Добре, добре, дуже добре. Я не розчарована, на менше я б не погодилася. Ось я нарешті й тут!
Я кохаю, я кохала, бо він мертвий для мене. Я більше його не побачу!!
Ах! якби я знала, якби передчувала, я кинулася б йому до ніг, я цілувала б йому руки, волосся, чоло, обличчя, я сказала б йому, що я його кохаю!!
І більше його не побачити!!! Він мене не кохає, гаразд, але я сказала б йому, що кохаю його і що, перш ніж сказати йому вічне прощавай, я хочу пригорнути його до серця, що, що я кохаю його, зрештою!
Боже мій, що я тобі зробила!!
Мама плакала навколішки біля мого ліжка. Як і раніше, я намагалася знайти хоч якусь точку опори серед корабельної аварії всіх моїх думок, і нічого не знайшла. Від самого його приїзду я бажала смерті; я справді не хочу жити, я не знаходжу нічого, що мене тримало б, що привʼязувало б. За одну мить усе завалилося!
— Я кинуся з пʼятого поверху! — раптом сказала я.
Мама скрикує, а я знову поринаю в німий, жахливий розпач.
Але до вітальні входить Караччоло, за ним Кампомаріно, за ним Денгоф (на хвилинку), і нарешті Маркуар!
Мама вийшла заплакана, з листом у руці, кажучи, що її чоловік тяжко хворий. Це справило дуже добре враження й видалося цілком природним.
Умить я одягаюся і вже у вітальні, допомагаю матері. Без цієї брехні ми б пропали. Не приймати означало б самих себе викрити. Меліссано не дурень, і це довів мені його вигляд, коли він підійшов до мене на моєму клятому балконі й спитав, чи я їду сьогодні ввечері до Рима.
Я лишилася й любʼязно розмовляла; з бравади я хотіла бути героїчною. Маркуар — мій великий друг; він ревнує, лютує, хворіє! Я понад годину стою з ним на балконі, кружляючи довкола зізнання, якого не наважуюся йому зробити.
Усі вже пішли, крім нього, я говорила дуже ясно, а він, здавалося, все одно нічого не розумів. Він розуміє надто добре.
Здається, це вперше я не каюся в почуттях, висловлених і записаних після стількох годин. Уже світло, майже сьома. Мелодії Перґолезі досі бринять у моїх вухах; я хотіла б бути такою багатою, щоб мені щодня співали цей «Стабат».
Говорили про Лардереля, я його лаяла, аж тут Маркуар каже:
— Він повернеться за три дні
— Він сказав нам, що не повернеться, — сказала я.
— Він разів десять повторив мені, що за три дні... якби він не повернувся, це б мене стривожило, це означало б, що він у Флоренції, а я не хотів би, щоб він повертався до Флоренції.
— Він досі кохає ту жінку? — питає мама.
— Ні.
— Він шибеник! — сказала я.
— Він — саме везіння в людській подобі, — підхопив Маркуар. — Інший був би збезчещений, пропащий, мертвий. Ви тільки послухайте: з пʼятнадцяти років він не спить ночами, щовечора напивається, о шостій сідає на коня, о десятій лягає, о другій прокидається, їсть тістечка, бозна-що, пʼє херес, ще... хтозна-що, іде грати! Та інший від цього тричі вмер би! Потім він звʼязується з тією жінкою, він у неї під пʼятою, вона робить з ним усе, що хоче, він готовий з нею одружитися; а подумайте, одружитися з такою жінкою — це втратити своє становище, порвати з товариством, з друзями; він от-от з нею одружиться, коли знаходить той лист, — і цього разу він знову врятований. Слухайте далі: йому не раз дорікали, що він не бився, коли належало, в очах усіх порядних людей він був наполовину пропащий, аж тут той самий лист дає йому нагоду, і він блискуче відновлює свою репутацію! Мало того: ніколи досі не виймавши шаблі з піхов, він сам поранений лише досить легко, а свого супротивника, першого фехтувальника Флоренції, таки дістає! Якщо ви не називаєте це везінням!..
Хай буде що завгодно, тим краще, я його обожнюю.
Маркуар пішов о першій, я не приховую своїх почуттів перед рідними.
Пів на сьому! Він уже біля Рима! Маркуар сказав, що він поїхав не сам. Я ладна була кинутися, мов левиця! А з якого права? Він навіть не кохає мене.
Іди! королево, богине, створіння виняткове, щасливе, переможне! Іди, доню моя, раджу тобі ще й величатися! Іди! клята-нещасна! Іди спати... жарти стали справжніми прикрощами, а справжні прикрощі обернуться жартами! Я зовсім не піду спати. Я спробую не спати тричі по двадцять чотири години, сімдесят дві години. Ах! Мій імператоре...
Ах! пане графе, Біжу, серце моє, любов моя, радість моя! Бачиш, я не соромлюся свого справжнього кохання! Через давні гидоти я ховалася, а через тебе я плакала б при всіх!
Мій коханий. Мій найкращий спогад! Я ніколи й ні в чому, навіть у найменшому, не могла йому дорікнути! Мені ніколи не доводилося ні соромитися за нього, ні соромитися його, мені ніколи не доводилося на нього скаржитися, він завжди був шалений, але великий і чесний. Жодного разу неповаги, жодного разу образи! Я так його кохала, а він помер!!!
Ну ж бо, що я зробила? Я забула про свій біль, я плакала при Діні, на маминих грудях! Я не могла лишатися сама! Як тоді, коли я хворіла! Боже мій, невже ти так і не пошлеш мені хвороби! Чого ж іще треба, щоб мене зламати!
Мені було жарко, о третій ночі я вийшла на балкон із відкритими грудьми й стояла, аж поки не почала тремтіти й цокотіти зубами.
І я від цього не помру!! Він скакатиме на перегонах у Римі! Адже трапляються щасливі випадки з іншими, чому б не трапитися й мені — раз, лише один, такий, що був би вартий цілого розпачу! Хай він упаде й розібʼється на смерть!! Я вже молила тебе, Боже мій, ти почув мене наполовину! О! зроби, щоб він упав! Ти ж можеш дати мені цю втіху заради того шаленого болю, якого я від цього зазнаю!
У його матері є ще один син, отже, я не чиню підлоти, бажаючи йому смерті; друзі швидко втішаться.
Він сам нічого не відчує, бо буде мертвий! Ніхто тут не кохає його так, щоб стати через це нещасним! О! зроби, щоб він помер! Пʼять років мого життя, аби він помер! Я вже віддала пʼять, разом десять.
Хіба вони не варті його смерті!
У мене злипаються очі.