Пʼятниця, 6 квітня 1877

Мама каже, що в Сорренто веселилася як навіжена. Я нічого не кажу, бо ці два останні дні щойно описані, а зі мною щойно сталося, чи радше я щойно утнула...
Я прокинулася як навіжена.
Король приїхав учора, а сьогодні о десятій ранку прийшов із візитом до принца Прусського. Денгоф мене попередив, я стала на сходах і, коли Король опинився просто переді мною, сказала:
— Два слова, Ваша Величносте, благаю.
— Чого ви бажаєте?
— Анічогісінько, Ваша Величносте, тільки змоги все життя хвалитися, що я розмовляла з наймилішим і найкращим Королем на світі.
— Ви дуже любʼязні, щиро вам дякую
— Це було геть усе, Ваша Величносте.
— Ви дуже любʼязні, щиро вам дякую.
І він потиснув мені ліву руку обома своїми.
Через цю обставину я тепер тиждень не зніматиму рукавичок. Це через рукавички я пишу так, як бачите. За тиждень у мене будуть чудові нігті
Що ви про мене скажете?
Я не дуже й злякалася. Знаєте, що штовхнуло мене на цю витівку? Біжу. «Якщо ти це зробиш, то матимеш усе». І я це зробила.
Але все це ще ніщо.
Аж ось приходить Денгоф і наговорює купу страхіть. Це можуть надрукувати в газетах, це можуть витлумачити непристойно.
Король Віктор не такий, як інші королі. Він спитав, чого я хотіла, чи це було якесь прохання. А я за своїми дверима сама не своя від жаху.
Роблячи те, що я зробила, я все передбачила, крім себе. Комусь іншому ця витівка принесла б купу втіх і радощів, а мені вона може принести тільки ганьбу. Мені судилися нещастя.
Денгоф повернувся з палацу, куди принц їздив віддати Королю візит. Королівський адʼютант сказав: «Яка дивна манера в цієї дами — отак виставляти своїх доньок на шляху Короля». А принц Прусський сказав Королю, що молоді дівчата в Росії палко віддані монаршій родині, що вони шаленіють за імператором і що це чисто, як ангели небесні. Дякую, ковбаснику!
Денгоф наговорив купу всього. Зрештою, він прийшов нас заспокоїти.
Після шаленого хвилювання, заціпеніння й жаху я починаю отямлюватися. Ніколи в житті я так не лякалася. Я могла б умерти на місці. За одну годину я прожила два роки.
Які ж усі щасливі, що не розмовляли з Королем!! Люди гуляють, приїхали принцеса Марґеріта й Умберто. Ковбасник стоїть отам, навпроти наших вікон, із Денгофом і королівськими добродіями. Дами красуються сукнями, лакейські лівреї майже парадні; Кьяю полито водою.
Цей брудний, розбещений світ! Припускати, вигадувати такі жахіття! (я зняла рукавички). Мене обмовлятимуть, я стану міською божевільною, мене обкидають брудом і зроблять посміховиськом!
У нас був Меліссано. Ця мавпа запевняє, що Лардерель мені подобається, а я при ньому так розношу «Олександра», що далі нікуди, і це, звісно, викликає в нього вже не просто підозри. Та що мені до того? Хіба я приховую, що він мені подобається?
Заходив один із добродіїв, яких нам представили вчора; це син княгині Пʼєдімонте, Франсуа Порчінарі.
Я вийшла ще до четвертої, і здалеку ми побачили Лардереля й Меліссано, які аж до безглуздя церемонно зняли капелюхи.
Тепер я не смію вийти! А завтра перегони! Там буде Король, принци! Ви думаєте, генерал не розповість про пригоду з Королем! Денгоф просив мовчати, кажучи, що ті, хто бачив, нічого не скажуть. Але це було б надто милосердно.
Я справді не знаю, куди йду, куди я себе заводжу!
Я ж вас попереджала, що утинатиму несусвітні речі з найприроднішим виглядом.
Ах! які ж усі щасливі, що не розмовляли з Королем! Він їде в понеділок, але принци лишаються! Ах! Господи, до чого я дійду!!
Яка розбещеність, яка підлість!!!
Маркуар учора розповідав про багатства Демидова, через що Лардерель дуже змалів.
Тітка пише, що треба бути божевільним, аби думати про Лардереля:
«Якщо Марі хоче сподобатися своєму страховиську, нехай лягає спати рано. Від того, що не спить ночами, вона стає потворною. Та невже вона може думати про цю гидоту! Він бридкий, я його бачила! Мені казали, що в нього ні шеляга, що він навіть картярських боргів не платить, що він розпусний, пропащий. Невже ви думаєте, що якби вона йому справді подобалася, він вів би далі своє погане життя, свої нічні гулянки, свої карти, свої оргії! Навіть Левін схаменувся, коли надумав одружитися з Клементиною.
Якби Марі справді кохала це страховисько, це було б гірше за нещастя! Боже мій, то це заради такого щастя ви так довго сиділи б у Неаполі! Вертайтеся. Лардерель її не кохає!»
Ах! люба тітко, ви тисячу разів маєте рацію. Але в мене немає сили поїхати.
Лардерель мене не кохає, це цілком певно. Але не розчаруванням, не нещастям і не образою мене в цьому світі здивуєш! З них виткане моє життя. Хай буде воля Божа, адже моя нічого не може. Моя завдає мені самих тільки клопотів!
Лардерель мене не кохає.
Я це добре помітила.
Епізод із Королем був лише доповненням. Він був потрібен, щоб моє лихо стало повним.
Коли кохають, не напиваються, не говорять отак, не пропадають ночами в картярських кублах, не сплять удень, тим паче що...
Я кусаю лікті, що не сказала того, що знаю, коли на зворотній дорозі з Масси він казав мені, що кохає мене, і від щирого серця пропонував будь-які докази, яких я лише захочу. А я, грубіянка й дурепа, замість того, що слід було сказати, сказала:
— Я вам не вірю, мені не потрібні ваші докази, їх зазвичай дають лише для того, щоб довести брехню!
Ні, навіщо жити, коли все йде криво або навспак!
Моєю першою думкою після візиту Денгофа було викликати Біжу до Акваріуму й звіритися йому зі своїм горем.
Обміркувати все як слід — добра річ.
Щойно проїхав Король! Ах! Господи небесний! Якби Денгоф не наговорив усього цього, я була б у захваті.
«Наше щастя — в жалюгідному невіданні», — сказав один російський поет.
Ах! яка це правда.
Ах! от я й пригадала, як Біжу приніс на своїй тростині пантофлю Меліссано, оксамитову, зелену із золотом! Кумедна була наша прогулянка.
Ах! А мій сон у Сорренто! Я була по шию в багні. Це не могло так минутися. О! сни, о! божевілля, передчуття!
Лардерель мене не кохає. Гаразд. За тиждень я їду до Парижа. І там ми помремо.
Поки ми вечеряли нагорі, він приходив; Діна наговорила йому бозна-чого, а він кликав нас сьогодні ввечері на «Skating»,... казав, що купив коня, хтозна-що ще!
Я не хочу потурати його примхам, я не піду. Він переказує, що коли о десятій нас там не буде, він знову прийде до нас.
О пів на одинадцяту приходить Маркуар, який десь за годину, цілком просто, без жодного лукавства, між іншим каже ось що:
— Олександр зараз на «Skating» залицяється до пані де Пікколеліс.
Мені якраз несли їсти!!! Їсти! Я не можу, не хочу приховувати, яке враження справила на мене ця фраза Маркуара.
Отже, він сидить на «Skating» з якоюсь пройдисвіткою замість того, щоб... Ах! так, я й забула, що він мене не кохає.
— Ах! пане де Маркуар, — кажу я потім, — мені хочеться все вам розповісти!
Натомість я пишу такого листа:
Переписаний листLettre de Marie à Larderel (brouillon non envoyé), 6 avril 1877
Дякую, що запросили мене на «Skating», щоб я побачила вас із новими пройдисвітками. Ви не варті того, щоб на вас дивилася порядна жінка! Ваша стихія — картярські кубла й продажні жінки. Якби ви хоч до пʼятдесяти почекали, перш ніж грати таку жалюгідну роль!
Бідна я! Якщо я мучилася лише для того, щоб дійти до такого... Ну ні! Я заміняю цього листа такими словами:
Переписаний листBillet de Marie à Larderel, 6 avril 1877
«О девʼятій біля Акваріуму, мені треба з вами поговорити».
Щоб ви зрозуміли все, скажу вам, що я не певна, що він прийде.

Примітки

«Skating» (англ.) — роликова ковзанка, модний світський заклад 1870-х. ↩