Субота, 7 квітня 1877

О девʼятій я гуляла у Вілла-Реале. — Панно, ви загубите свого собаку! — сказав Лардерель, надходячи із західного боку Акваріуму. — Справді, добродію, ну то нехай губиться, ідіть собі геть і дайте мені гуляти далі. — Запевняю вас, він загубиться. — Ідіть геть. — Хочете, я піду його пошукаю? — Ідіть...
Потім він повернувся з Пратером і:
— Я подумав, що ви жартуєте зі мною на перше квітня — Ні, сьогодні сьоме — Ви погано поводитеся, ви негідник, страховище, ви нічого не заслужили! Як ви прийшли вчора, навіщо? Що це за манери? Запрошувати мене на «Skating», я покликала вас сюди, щоб відлупцювати! — Та чому ж?
— Ви пропадаєте, ви вже...
— Я був у вас, не застав вас, чекав на вас на «Skating», ви не прийшли.
— На щастя! Щоб бачити вас у такому товаристві?
— Я був із маркізою де Пікколеліс. — Знаю! Гарненька маркіза, пройдисвітка, та й годі! Я знаю й інших маркіз такого ж штибу. — Як це ви знаєте... — І ви теж, маркіз! — Ходімо далі, нас можуть побачити. — Далі — гірше,... та ходімо за Акваріум, а потім зайдемо всередину.
Ви легко уявите собі моє становище. Я була ще настільки розпалена, що не скаржилася, і мої докори звучали як образи. — Коли ви відʼїжджаєте? — кажу я. — У понеділок і повертаюся в четвер. — Куди це ви ще їдете? — На перегони до Рима. — А потім? Я хочу знати, щоб із вами не зустрічатися. — А потім повертаюся до Неаполя, а пʼятнадцятого знову їду до Флоренції. — Я тут, щоб попрощатися з вами. — Ви відʼїжджаєте? — Так. — Коли? — За тиждень. — Я поїду слідом за вами.
Не памʼятаю, що я відповіла. — Сподіваюся, — сказав він потім, — що ви поїдете тією самою дорогою, аби мати приємність мене бачити. — Приємність! — Ні? Для вас це не приємність? — Ні! — Тоді це для мене. Та я дам вам вийти першою — О! так, але ви негідник, я вас ненавиджу. — Побачимося на перегонах. — Так, бо їду я туди не заради вас! Але ви не дістанете того, що я... — Чого. — О! ви на це не заслуговуєте! — Так, так, я це дістану, чи не так, я це дістану? — Ви ж добре знаєте, що так.
Ні слова, ні погляду! Ми вийшли, сварячись. — Ви поспішаєте, добродію? — О пів на десяту в мене справа, а ви, панно? — У мене не так, як у вас, на кожному розі пройдисвітки й пройдисвіти, що мене чекають! — О! послухайте, панно, ви ж щойно мене чекали... — Я — це виняток і провина, велика провина. — Боже мій, так, я негідник. — О! я це бачу. Ви робите з себе посміховисько, завжди з якимись... паскудствами! Ви сміховинний, і станете ще сміховиннішим. Це ганьба! Ви знаєте, що це я залицяюся до вас? — О ні, це жарт? Ви залицяєтеся до мене не більше, ніж я до вас. Це маленький жарт між нами, та й годі. Я зустрів вас тут випадково... — Оскільки у вас немає ні самолюбства, ні марнославства, ви розповідатимете, ніби те, що я зробила, я роблю для інших! — О! панно, ніколи! чистісінький випадок. — Прощавайте! — Прощавайте.
Мені довелося гуляти десять хвилин, щоб усвідомити те, що сталося. І тоді все моє тіло почало палати, наче мене побили. Я заплющила очі, і мене пройняв холод. Чи досить ясно тепер! Було б по-дурному розповідати, що відбувалося в мені, поки я писала ці рядки, — ви й самі зрозуміли.
Тепер я мушу їхати на Перегони. О Боже мій, я даю цей обіт не зі злоби, не з легковажності чи примхи, а з глибокого горя і з любові. Зроби так, щоб він упав і небезпечно занедужав! Щоб зламав собі руку, ногу, щоб мусив пролежати чотири тижні в ліжку! В імʼя всіх сліз, що душать мене вже дві добрі години, змилуйся наді мною бодай раз, Боже мій. Свята Маріє, здається, це блюзнірство — закликати тебе заради злого діла, але в імʼя страждань, які лиш ти бачиш і розумієш, в імʼя всіх моїх нещасть змилуйся наді мною. Забудь те добро, яке було в моєму житті, його не так і багато; думай тільки про мої минулі терзання і про мій новий, мій глибокий, мій солодкий теперішній відчай.
Зроби так, щоб він упав і щоб я могла, мов собака, чатувати під його дверима, мов доглядальниця, прислуговувати йому, навколішки! А якби він помер, я б теж померла з радістю. І це був би ще надто прекрасний кінець для такого створіння, як я, для відштовхнутого собаки! Я піду чепуритися, та гарною не стану, я задихаюся від сліз. Я задихаюся від ревнощів! Моя маленька Александріна!! І та інша його прогнала, а він чіпляється за спідниці жінки, яку утримує якийсь добродій із Неаполя!! Я віддаю тобі пʼять років свого життя, Боже мій, аби він упав із коня! Ти, що читаєш у глибині сердець, ти знаєш, що це серце святе!
Розалі каже мені, що слуги бачили мене з ним. — Ах! якби я була з вами довше, я б пішла вас шукати! Тепер про це підуть балачки. Після того як сказали, що ви заручені з паном графом Денгофом, кажуть і певні того, що ви виходите за пана графа. Його камердинер певен, він у це вірить. І всі. — Це неправда! — Знаю, та все ж треба ховатись краще. Ах! якби я знала, що ви зробите таку дурницю! Хоч проганяйте мене, а я вам кажу! Та мені байдуже! Я його наречена! О! Боже мій.
Я вдягаю сукню з білого сицилієну, довгу й майже гладку, з казакином у стилі Людовіка XV із жабо. Смугасті біло-зелені панчохи, чорні черевички. (Чорна оксамитова токка, казакин у зелено-білу смужку.) Я ношу його кольори і від Толедо заплющую очі, даючи обіт не розплющувати їх аж до Марсового поля, аби він упав. Зроби так, щоб він упав, — повторювала я тихцем усю дорогу. Я дуже боялася, що якийсь вигук моїх рідних змусить мене розплющити очі або що якийсь гуркітливий екіпаж змусить мене думати про щось інше, ніж: зроби так, щоб він упав...
Але я розплющила очі лише на місці — і то тільки для того, щоб угледіти Лардереля, який їхав за нами у фіакрі з другом і Серафеном.
Ми беремо Фаббрікаторе до нашого екіпажа, і коли надходять чоловіки, ми скидаємося на карриколо: люди були скрізь — на колесах, мало не на конях.
Перед очима в мене миготять циганки, що пророкують мені бозна-що, потім мені дарують квіти. Я прикрашаю фіалками всіх кавалерів, і нас ведуть на трибуну; їх три, мушу вам сказати: ліворуч — для всіх товариств, праворуч — для добродіїв, а посередині — для двору. Король, принци Пʼємонтський, Прусський, Австрійський — там. Барон, якого мені представили днями, зветься Еудженіо Скініна, з маркізів ді Сант-Еліа. Учора ми отримали його картки. Отож він надходить тієї миті, коли я доволі гучно нарікаю на все.
— Якщо я бажаю, щоб Лардерель впав, — кажу я, — то з людинолюбства. Досить мені чогось побажати, і воно не збудеться. — О! не завжди, — каже Скініна. — Чому? Завжди. — А проте з вами сталося дещо, чого ви бажали. — Що? — Дещо зовсім свіже. — Кажіть. — Ви бажали познайомитися з Королем — і познайомилися. — Познайомилася? Ні, добродію. — Так, ви розмовляли з ним на сходах. — Так, я була на сходах, коли проходив Король. Я вклонилася йому, і якщо його Величність ушанував мене особливим поклоном, це ще не означає, що я знайома з Королем, на жаль. — Так кажуть. — Це неправда. На жаль!
Увесь час у нас було досить кавалерів, щоб без труднощів сходити вниз і підійматися аж до вагової. Я зійшла подивитися, як сідає на коня Лардерель, якого вже бачила на трибуні добродіїв, потім ми сіли на свої місця, і перегони почалися — надзвичайно цікаві. Імʼя Лардереля, яке було в усіх на вустах, тішило мене й викликало ревнощі. Мені здавалося, що це привласнення і що мені роблять любʼязність. Лардерель був перший, а потім Серра Джераче, потім Сарно.
Коли Лардерель почав відставати, я обернулася поговорити з Кампомаріно, бо Сарно і Джераче мене не цікавили. Але тієї самої миті всі закрутили головами й замахали руками, і я почула: Лардерель на землі! То ти мене почув, Боже мій! І одразу інший крик: Він на ногах, він іде!
Діна спускається з Маркуаром, а я йду за ними з Порчінарі, поки Джераче перемагає під грім оплесків. Я підійшла, коли він казав Діні: — Зі мною нічого, анічогісінько, кінь кульгавий. — Ви впали? — спитала я. — Та зовсім ні, це кінь, я зіскочив на землю.
Я піднялася назад на трибуну, проходячи повз пишний павиний хвіст, намальований на сукні Пікколеліс. Хто їй платить за такі сукні? Боже мій, думала я, відповідаючи Дзуніці якісь дурниці, Боже мій, чому ти не був до кінця добрий! Тієї ж миті вся юрба ринула до вагової, мов потворна, ревуча хвиля, і від криків, що зчинилися навколо, мені перехопило подих. — Якогось чоловіка несуть на руках, це Лардерель! Він знепритомнів, кінь ударив його копитом у груди!
— Мамо, тримайтеся спокійно, за нами стежать, — сказала я російською, бліднучи. Я відчула, що блідну, бо мене пройняв сильний холод. Двірські добродії, лікар, усі ринули вниз. Нарешті, прошепотіла я сама до себе, нарешті. — Нічого дивного, — казали довкола мене дами, — нічого дивного, він був пʼяний як чіп. — Це неправда, — кажу я Дзуніці, — я розмовляла з ним, коли він сідав на коня, це неправда.
Мені було холодно, але я була дуже спокійна; цієї миті. — Підіть-но подивіться, що там, а тоді повернетеся й розкажете, — кажу я Дзуніці. І пересуди йшли своїм ходом, юрба тиснулася, а Король підступив аж до барʼєра, щоб подивитися, обернувшись спиною до поля, яке вже заповнювали нові коні. — Ну що, добродію? — Ах! панно, бідолашний Лардерель... помер! Я повторювала це так часто жартома, що змогла відповісти з досконалим спокоєм: — Що ж, як помер, то його поховають. — Та він помер, помер по-справжньому.
— Я ж казала, що це не Лардерель, — скрикнула біля мене княгиня Джераче, — Франческо, це мій син, я впізнаю Франческо! І справді, нещастя сталося з Джераче: коли він пішов поглянути, що з Лардерелем, його вдарив копитом кінь.
Це було розчарування; яка ж я дурна, далебі, що вірю, ніби зі мною може колись статися щось дуже приємне! Якби він помер, я ринула б туди, я... сама не знаю що, і вдягла б жалобу з насолодою. Ні мені, ні комусь іншому. Треба було бачити, як на мене дивилися, коли я відповіла на звістку про його смерть.
Зворотна дорога у двох екіпажах із Фаббрікаторе тривала півтори чи дві години. Лардерель їхав за нами від самого клубу. Казатимуть, що він мій. Хіба не такими дурницями публіка проникає в чуже приватне життя? Мій. Ото сміховина.
Я божевільна, я хвора, я палаю, мені хочеться спати, я хотіла б усе розтрощити, плакати, померти. Краще померти, ніж бути такою, як я? Я знервована, божевільна, скажена, нещасна!! — У мене зараз буде напад божевілля! — кажу я Дзуніці, Сантасільї й Альтамурі, які провели в нас вечір.
Але замість божевілля я впала в стан такого нестерпного знесилення й відчаю, що по лікаря принца послали, а я кепкувала з нього двадцять хвилин. Згодом я сміятимуся з цієї сцени; старий німець питав мене, що зі мною... — Ах! добродію, — відповідала я щиро журливим голосом, — я не знаю, мені зле, передусім голова... — У вас? — У мене мозок розладнаний... — Розладнаний? я не розумію цього французького виразу... — Розладнаний, розхитаний, у мене напади божевілля... Старий мене втішав і запевняв, що тифу в мене не буде, бо саме під цим приводом я його викликала. Ах! якби я могла дістати добру черевну гарячку! Яке то було б щастя! Це б розвіяло мої думки.
— Панно, — шепнула мені на вухо Розалі, — пан граф збирався піднятися, він питав двічі, але коли дізнався, що у вас гості, ліг спати.
Я струснулася, мов одержима, і пішла втинати безліч витівок, звертаючись до Маркуара, який, здається, мені друг.
Таке може статися лише зі мною! А все ж цей намір прийти, хай який кволий, трохи мене розраджує.
— Ви ось така, — сказав Маркуар, — а мій друг унизу зовсім інакший: він геть знесилений, утомлений, нещасний, лежить, він збирався прийти...
О! ці...
Пізніше приходить Меліссано, і я прошу його дати Лардерелю поспати.
— Хай лежить, не будіть його, принаймні цієї ночі; він помре, якщо й далі так себе виснажуватиме.
— Бачите, бачите, — вигукує Меліссано, — що я казав!
Та що мені до того! Я не приховую, що я найпокірніша служниця всієї його зневаги.
Він хотів прийти!!!
— Він сказав мені, не думаючи, я поїду слідом за вами, і якби ви знали, скільки разів я звертаюся до цієї фрази, щоб зачерпнути в ній трохи утихомирення!
Усі ці тривоги змушують мене плутати порядок подій. Коли ми поверталися з перегонів, то застали в передпокої якогось чоловіка — не кажу «добродія», — і я вже хотіла спитати, хто це, коли Розалі підбігла до мене й, відвівши вбік, сказала:
— Ходіть швидше, тільки не хвилюйтеся...
На мить я понадіялася, що Біжу помирає...
— Що сталося?
— Це секретар Короля, він приходить уже втретє, прийшов від імені Короля перепросити...
Я стояла перед тим чоловіком, а за мить ми всі були у вітальні.
Одного погляду мені вистачило, щоб зрозуміти, з ким я маю справу.
Мабуть, це був секретар із таємного листування Його Величності. Я воліла б камергера.
Він говорив італійською, і я говорила цією мовою з легкістю, яка мене саму дивує.
Ах! так, цей чоловік зветься кавальєре Паоліні.
— Панно, — почав він, — я прийшов від Короля, який послав мене навмисне, щоб висловити вам, як він шкодує з приводу неприємності, що могла спіткати вас учора. Його Величність дізнався, що вас... вилаяла пані ваша матінка, яка, можливо, подумала, що Король був невдоволений. Нічого подібного, Король у захваті, зачарований, він весь час про це говорив; а ввечері покликав мене й сказав:
— Іди й скажи цій панночці, що я дякую їй за чемність, яку вона виявила, скажи, що її любʼязність і великодушний порив дуже мене зворушили, що я дякую їй і всій її родині. Я не тільки не гніваюся, а й у захваті, скажи це її мамі (її мамусі), скажи, що я завжди памʼятатиму це. Король побачив, що цей порив ішов від вашого доброго серця, і саме це йому полестило; Король знає, що вам нічого не треба, що ви іноземка, — саме тому він такий зворушений. Він увесь час про це говорив і посилає мене перепросити за прикрість, якої ви зазнали.
навскоси
Мама переконала Денгофа, ніби мене на двадцять чотири години замкнули в покарання за цю витівку, і чутка одразу ж розійшлася — тим легше, що я лишалася за шибками балкона, [поки] Діна гуляла з мамою.
Я десять разів його перебивала, і нарешті мене прорвало потоком слів подяки й радості.
Король надто, надто добрий, що подбав про те, щоб мене заспокоїти.
Я, божевільна, уявила, ніби я в себе на батьківщині й бачу свого імператора, з яким я розмовляла (це правда), — от і подумала, що можу заговорити з Королем.
Я була б у розпачі, якби Король зазнав через мій вчинок хоч найменшої прикрості. Мені було страшенно лячно, я думала, що образила Короля, я, може, налякала його своєю різкістю...
— Його Величність ніколи не лякається, коли йдеться про вродливу дівчину, і я повторюю вам від імені Короля — це його слова, я нічого не додаю, — що він аж ніяк не сердиться, а навпаки — у захваті, зачарований, вдячний. Ви зробили йому величезну приємність. Король помітив вас торік у Римі й на неаполітанському карнавалі... І Король був дуже невдоволений паном графом Денгофом, чиє імʼя він сам собі занотував, — що той вам щось сказав і завадив вам бути там, коли Король... виходив.
Треба вам сказати, що Денгоф зі страху зачинив двері, чого я й не помітила, бо була надто збуджена, щоб думати про те, аби знову побачити Короля.
— Я весь час говорив від імені Його Величності, повторюючи його власні слова...
— Що ж, добродію, перекажіть йому мої: скажіть Королю, що я в захваті й надто вшанована, що ця увага зворушує мене до глибини душі, що я ніколи не забуду доброти й вишуканої делікатності Короля. Що я надто щаслива й надто вшанована. Скажіть Королю, що я вчинила як божевільна, але якщо він не надто на це гнівається...
— Дуже радий, панно.
— Це буде мій найкращий спогад. І як не обожнювати королівську родину, коли вона така добра, така привітна; я добре розумію, чому так люблять Короля, принца Умберто й принцесу Марґеріту.
Цей добродій довго розводився про перебування в Італії, розпитував, куди ми поїдемо, і нарешті попросив мене дати йому мою візитну картку, щоб передати її Королю. Я цього не зробила і не називатиму імені цього посланця, бо, бо так буде краще.
Тепер я вже не боюся, що про це говоритимуть! Навпаки, хай гримлять фанфари. Якщо вже Король не розгнівався, я на сьомому небі.
У готелі розповідають, що він поцілував мені руку.
Цей Паоліні розпитав Розалі про купу всього й, здавалося, зрадів, дізнавшись, що пан де Лардерель буває в нас. — «Його Величність його дуже, дуже любить».

Примітки

Вілла-Реале (нині Вілла-Комунале) — головний громадський сад Неаполя вздовж набережної Кʼяя, спроектований Ванвітеллі 1778 року. ↩
Акваріум при Зоологічній станції, споруджений 1872–74 рр. Антоном Дорном, — один із перших публічних акваріумів у Європі. ↩
«Poisson dʼavril» («квітнева риба») — французький вислів про першоквітневий жарт. ↩
«Skating» (англ.) — роликова ковзанка, модний світський заклад 1870-х. ↩
Сицилієн — шовкова тканина з рубчастим переплетенням, модний матеріал для суконь. ↩
«Казакин у стилі Людовіка XV» (Фр. casaque Louis XV) — жакет у стилі XVIII століття з вишуканою оздобою та жабо (мереживним воланом спереду). ↩
«Його кольори» (Фр. ses couleurs) — зелений і білий. Марі навмисне вдягається в перегонові барви Лардереля. ↩
Марсове поле — неаполітанський іподром, влаштований за французьким зразком. ↩
Карриколо — неаполітанський двоколісний візок, славетний тим, що в нього напихалося безліч пасажирів. ↩
Король Віктор Еммануїл II Італійський (1820–1878), в останній рік свого правління. ↩
У оригіналі російською. Марі переходить на російську для приватного спілкування на людях. ↩
В оригіналі італійською: «Di cevo che non era Larderel» і «Francesco, è mio figlio, riconosco Francesco !» — панічний крик матері, що усвідомлює: поранено її сина. ↩
«Détraqué» (Фр.) — розладнаний, зіпсований; розмовне французьке слово на позначення душевного розладу. ↩
Слово Марі: tranquillisation [sic]. ↩
В оригіналі італійською: «sua mamma». ↩
В оригіналі італійською: «bella ragazza». ↩