Середа, 4 квітня 1877

Облишивши похмурі думки, я встала о шостій ранку, повернула мамі перстень і, поглянувши на море, небо й сонце, що сходило, заходилася вбиратися, водночас барабанячи у двері наших сусідів, що спали, мов двоє янголів. Вони лютували, ці бідолахи, а я кожні пʼять хвилин повторювала їм, що треба виходити. Якщо Біжу не осел, думала я, то він одягнеться й вийде, як і я! Відчиняю двері своєї кімнати — і кого ж зустрічаю? Маркуара. Маркуар закоханий у Діну. Який чарівний чоловік!
Я хвалю його не за це кохання, а щоб віддати належне правді. Я перекинулася з ним кількома ранковими фразами, коли зʼявився Біжу. Мені кортіло знову його побачити, бо вчора здавалося, що він лишиться пʼяним до кінця своїх днів. Ми стали на балконі й дивилися!
Була рання пора, світанок, і сонце підіймалося з тими зорями, що були з ним, коли Божественна Любов уперше дала рух тим прекрасним речам. (Данте)
Які слова на світі могли б краще передати свіжість, погідність, божественну красу картини, що відкривалася перед нами!
— Гей! рибалки, — скрикнув Лардерель, — гей, та погляньте-но, я б охоче на це подивився! Панно, ходімо зі мною, хочете піти подивитися? Маркуаре, ти йдеш? Га? — Ходімо! — кажу я. — О! це надто далеко, — каже Маркуар. — Ходімо, панно, ходімо зі мною. — Ходімо. — Ти лишаєшся, Маркуаре? — Так, лишаюся. — Ходімо! — сказали ми в один голос.
І ось ми вирушили, я і Лардерель. — Як це дивно — знати вас! — кажу я. — Чому ж це дивно? — І бачити вас тут, на природі, вранці; мені здавалося, що ви можете бувати хіба що на перегонах і в кавʼярні!
Ми пройшли кількома вулицями, шукаючи спуску; згори рибалок було добре видно, але від нашого готелю, що навис над морем, спуск здавався неможливим; усе ж один знайшовся, ним ми й дісталися донизу, Лардерель подавав мені руку, наші руки без рукавичок торкалися.
— А чи не купити нам у них риби?
Якийсь чоловік, що опинився поруч, каже нам, що треба взяти човен; і ось ми вже пливемо човном до сітей. Яка ж я була рада! Але Біжу якийсь прохолодний, і це мене засмучує; якби він сказав мені бодай одне ласкаве слово, я була б шалено весела. Надпливають Діна й Маркуар, два човни сходяться — і ось нас уже четверо.
Тоді ми обсипаємо одне одного лайкою, видираємо одне в одного хустинки — так відбувається ніжний обмін.
Ці жахливі рибини засмажили, і ось Лардерель береться їсти — методично, поволі, як гурман минулого століття. Сісти на ослів вдалося лише близько одинадцятої, у тому самому порядку, що й учора.
навскоси
А ось і Меліссано — розкішно розлігшись у третьому човні, він підпливає до нас, але зберігає свою величну самотність, свою сигару й вигляд мільйонера та щасливої людини.
Ми їдемо до Дезерто («Пустелі») — Бог знає, чому воно так зветься, бо там є ченці, апельсини, і вино, і горіхи, купа всього. Треба підніматися, підніматися, підніматися — це щось казкове.
— Дивно, — сказав раптом Лардерель, — що ваша мати завжди лишається позаду. Учора ми мчали галопом, сьогодні йдемо якомога повільніше — і все одно те саме.
— Правда, дивно, — відповіла я, вражена дошкульним змістом цієї фрази.
Отже, ми з Діною та Маркуаром приїжджаємо першими до цієї великої квадратної будівлі — напівруїни, напівмонастиря, — і Біжу, подавши мені руку, відводить мене подалі від очей наших супутників, щоб сказати, що кохає мене... а може, й для того, щоб його швейцарське опудало повірило, ніби він мене цілує.
— Ви всім своїм друзям складаєте такі звіти, як учорашній, чи тільки Меліссано?
— Який звіт?
— О! нічого, просто це вас гарно змалювало.
— Ні, справді, що я сказав?
— Нічого особливого, але ви виявили себе цинічним і ницим.
— Я нічого не казав, ну що я такого сказав?
— Меліссано, цей фавн, цей садовий сатир, спитав вас: «Ну що?» Ви відповіли, і він вигукнув: «Як! Тільки й того!» — «Боже мій, у неї на все була відповідь». — Ось вона, ваша чиста розмова. Дуже чистенько.
викресленонерозбірливо: доволі весела вечеря..
Знову бачимося з Гамонтовими, Біжу пристойніший, ніж учора; я кажу, що він невихований.
Нарешті йдемо до фотографа й позуємо верхи на ослах у такому порядку: Біжу, я, мама, Меліссано й Маркуар. Діна викрутилася, тож у групі лише пʼятеро.
Дорога назад шалено весела. Меліссано час від часу дрімає, ми з Біжу відриваємо ґудзик у Маркуара, що сидить на козлах, — звідси битва, барикади, крики.
Лардерель сидів із мамою й Діною, а я навпроти. Ми сперечаємося, і зрештою він цілує мені руку. Але коли він заходився розповідати мамі на вухо історію своєї родини, а потім і про Ріґі, кажучи, що вона добре вихована і що він хоче вдочерити її доньку! Я не переставала червоніти й бліднути... У Кастелламаре довелося весь час за ним стежити, я не терплю, щоб він був з іншою, я ходила за ним слідом. Я божевільна.
Гамонтови повертаються з нами до Неаполя, Біжу засинає. Мама дає йому подушку, я вкриваю його своєю вуаллю. Я кохаю його.
Мали вечеряти з нами, прийшов тільки Маркуар, Лардерель хворий. Я до нестями тривожуся, чи він справді хворий. З цього приводу виходить кумедна плутанина з Меліссано, який приходить пізніше, а потім і з Караччоло. Я жартую як навіжена, щоб приховати розчарування й забутися.
Він мене не кохає.
Я переслідую його, можливо, набридаю йому. Байдуже, ще й це, — померти завжди можна.
Утретє я засинаю з його перснем.

Примітки

В оригіналі італійською: «Tempʼera del principio del matino ET Sol montava 'n su con quelle stelle Chʼeran con lui quando lʼamor divino Mosse da prima quelle cose belle.» — Данте, «Пекло» I:37-40. Марі цитує італійський оригінал, споглядаючи схід сонця з балкона. ↩
Дезерто (Il Deserto) — монастир Сан-Паоло на вершині пагорба над Сант-Агата-суї-Дуе-Гольфі поблизу Сорренто, заснований босими кармелітами 1679 року. Такі віддалені пустельницькі обителі кармеліти називали «пустелями» — звідси й назва. З його тераси видно і Неаполітанську, і Салернську затоки. ↩