Вівторок, 3 квітня 1877

— Не забагато Лардереля, гаразд? — сказав на прощання Денгоф.
Сьогодні відбувається та славнозвісна поїздка до Сорренто, проти якої я кілька разів виступала.
Уже у вагоні Лардерель почав потроху мене дратувати, розмовляючи з Діною. Я тривожуся щоразу, коли він говорить із кимось, окрім мами чи мене.
Від Кастелламаре до Сорренто ми сідаємо в екіпаж: мама, Діна й Меліссано на почесних місцях, я і Маркуар на передній лавці, Біжу на козлах, лаццароне, причеплений ззаду до екіпажа, і наш чималий багаж із восьми місць — рушаємо.
Усе це минуло в заграваннях — загальних і приватних. Ми видирали одне в одного хустинки, капелюхи, рукавички. А загалом я була доволі спокійна, бо Лардерель міг розмовляти хіба що з візником, та невдовзі я почала ревнувати й до візника, тож примусила пишного безсоромника тримати парасольку, а сама — нібито через вибоїни — прихиляла голову йому до руки з якоюсь зовсім особливою насолодою.
Щойно ми ввійшли до готелю «Сирена», Меліссано й Маркуар заходилися кепкувати. З Лардереля — через «Сирену», замінивши «р» на «л»: «Силена». Це імʼя тієї Ріґі — так випливало з усього сказаного потім; я вдавала, ніби нічого не розумію, але затямила все напамʼять.
Майже одразу ми взяли ослів і поїхали до Масси — паскудного села в чудовій місцині.
Було ще видно, Лардерель часто мене полишав, мій осел ішов погано, я лишалася позаду й страждала всіма пекельними муками від того, що мама бачить мене такою, — а мама все розуміє й відчуває так само, як я.
Коли ми доїхали до Масси, було вже темно? Я закоцюбла, була в кепському гуморі, ми посідали в жалюгідному дворику корчми, де пʼяний лаццароне заспівав пісню, наче складену для Лардереля і... Силени!! Він слухав блідий і розсіяний, я лютувала.
Дорогою назад ми майже весь час були самі, удвох. Я не можу згадувати ту годину без тремтіння блаженства.
Ми йшли пліч-о-пліч цією чудовою дорогою, у нічній темряві ми майже не бачили одне одного, я опустила вуаль, і ми розмовляли якнайприродніше про маскований бал, про листи, про його дуель. Час від часу він брав мене за руку, і я губилася в нових, чарівних відчуттях. Я сказала йому, що він мене зацікавив, а він тим часом казав, що я чарівна і що кохає мене до нестями. Я воліла б цього не чути, бо заслуговую на щось інше, ніж це мимохідне освідчення, ця своєрідна забавка.
— Я не хочу правити вам за розраду... А що ви робитимете, якщо на нас нападуть розбійники? У вас навіть руки більше немає, щоб нас боронити.
— Маю оцю, а до того ж Отець Небесний дуже добрий: він позбавив мене руки, але дав мені розкішну пару рогів!
— Пару чого?
Ми губимося в недомовках.
Не памʼятаю вже, чи весела була вечеря, знаю лиш, що нам співали й грали на безлічі інструментів.
Пані Гамонтова в Сорренто вже три дні, ми йдемо до неї. Іти хоч куди, аби лиш простувати темними вулицями попід руку з Лардерелем. Маркуар залицяється до Діни, що дуже погарнішала, а Меліссано — з мамою. Уже наприкінці вечері, під час якої говорили про ту мерзенну жінку завуальовано, так що якби я не знала, то могла б і не здогадатися, — уже наприкінці вечері я з болем помітила, що Лардерель напідпитку. І все ж я прийняла його руку й довго памʼятатиму цю прогулянку, змішану зі стражданням.
Він був тут, поряд зі мною, він говорив безліч ніжностей, що мене обурювали, бо він думав про ту іншу, і він був пʼяний! Я повторювала йому це, обсипаючи його лайкою, але це його не отверезляло, і це справді була величезна мука, помʼякшена щастям спиратися на його руку, відчувати, як його рука безглуздо пестить мою!
— Ви пʼяні, але ви, певно, розумієте, що ви огидні й непристойні, я лишаюся з вами тільки для того, щоб ви мені остогидли, чуєте!
І я повторювала йому це безперестанку.
Тераса готелю «Вікторія» була б чарівною, якби цей чоловік не надумав розмовляти з Діною. На зворотному шляху я взяла його під руку, повторюючи, що це для того, щоб він мені остогид.
Та послухайте:
Жив-був колись у Туле цар, Що вірний аж до гробу був: Від милої він зберігав Різьблений золотий свій кубок...
— А ваша мила, — сказала я, урвавши пісню, — що вона вам лишила?
— Ах! так, вона лишила мені борги.
— І?
— І маленьку доньку.
— І... що?
— Боже мій, так, маленьку доньку, у мене є маленька донька; моя маленька Александріна.
Той ніжний тон, з яким він вимовив «моя маленька Александріна», обернув мене на камінь і кидає в лють!
— Ви... маєте... ви! О! Як ви смієте мені це казати!!! Ви божевільний! Пʼяний! Ах! якби не для того, щоб ви мені остогидли!!
— Так, і я даю їй особливе виховання, з неї буде знаменитість. Вона пʼє тільки коньяк.
Я була знищена, я розлючена! Скажена!
Якби я дослухалася до тих кількох рядків, що нашкрябала олівцем у темній кімнаті, я скрикнула б, що кохаю його, кохаю, кохаю! Він пʼяний, він божевільний, божевільний, божевільний — не жартома, а хворобливо божевільний! Пропащий, нестямний, пʼяний! І я кохаю його!!
Замість того щоб провести мене до готелю, він пропонує пройтися садом, і я даю себе вести. Хіба є в мене воля — у мене, надломленої, приниженої, наляканої!! Ці слова кохання, ці пʼяні пестощі моєї бідолашної руки обурювали мене й позбавляли глузду.
Він казав якусь там банальність про Фауста й Маргариту. Ми говорили про це перед вечерею.
— Зізнаюся, — кажу я, — що ніколи не розуміла Фауста. Він завжди здавався мені брудним, підлим і ницим.
— Так, бо Маргариту ошукано?.. Але це трапляється так часто. Фауст ошукує або Маргарита ошукує...
— Це не те саме.
— Маргарита ошукує частіше?
— У вас є на те свої причини.
— Га? Чому?
— Бо, бо я не можу вам усього сказати... хоч і не вважаю вас за такого юнака, як інші; для мене вам сорок пʼять років, або ж ви жінка, ось чому я з вами така вільна.
— О! ого! Як це, то скажіть же чому? Чому б не побалакати, як двоє добрих друзів, я хотів би знати ваші судження...
— Що ж, бо ошуканий Фауст лише вкрай смішний, тоді як ошуканій Маргариті нічого іншого не лишається, окрім того, що вона зробила: померти.
Це було на дорозі до Масси.
А в саду він був пʼяний!!
— Ще пʼять хвилин, — казав він, — ще пʼять хвилин. То я вам остогид?
— Майже...
— Так чи ні?
— Ви пʼяні!
— Так чи ні? Я хочу знати.
— Майже, а раніше ви мене цікавили.
— Так? тільки?
— Можливо, більше...
— О! то нехай це «більше» триває ще, ще пʼять хвилин, ці чарівні, божественні пʼять хвилин... Я кохаю вас... кохаю вас.
— Я дарую вам ці пʼять хвилин, бачите...
— Так, ви чарівна, мила, я обожнюю вас, я провів би все життя біля ваших ніг. У вас тільки одна вада — те, що ви панна...
Бачите! Бачите! Я була нажахана й нещасна.
— Дайте мені вашу руку поцілувати, — провадив він, — благаю вас, ну хіба вам не однаково...
Зрештою я дала йому руку — не холодну й байдужу, а крижану й повну божевільної ніжності до нього. Він її поцілував.
О гідносте, о святосте кохання! Лізь під лавку, старий Люстюкрю, старе гусяче опудало, старий швейцарцю з тринадцяти кантонів! — як каже Лардерель Маркуарові.
Я сіла на сходинки ґанку, він сів біля моїх ніг і взяв мене за руку, схиливши мені на коліна обличчя, яке в нічній темряві, нарумʼянене й підправлене тінями, видалося мені рідкісної краси й витонченості.
Я була сумна, він напівпʼяний! Він пʼяний! пʼяний!!
Подумати тільки — пʼяний!! Тільки цього бракувало!
Здається, він сказав мені якусь непристойність. Я не зрозуміла. Я кохаю його.
Я не знала, як повернутися, і злий геній, фавн Меліссано, допоміг мені в цьому, приєднавшись до нас.
Усі зібралися у великому передпокої. Лардерель говорив, що поїде завтра вранці, а Маркуар, ображений і зачеплений цією нечемністю, відповідав, що лишиться, аби супроводжувати цих дам.
Я не знала, що казати, і почувалася зле. Подають чай, Лардерель захотів коньяку; я дивлюся на нього зі страхом і болем. Я згадую мою маленьку Александріну й кидаю чашку, і вона розбивається на тисячу скалок об мармурові плити.
Ми побажали одне одному доброї ночі з доволі прикрим холодком.
Я більше не існувала. Усі кімнати суміжні: зачиняючи двері, ми опиняємося в Лардереля та Меліссано, звідки виходимо, щоб повернутися до себе. Я ледь подала руку Лардерелю й вийшла перша, він наздогнав мене в коридорі і зі швидкістю, на яку лише він здатен, поцілував мені руку.
навскоси
У цьому вчинку було щось серйозне, він наче просив у мене пробачення.
Одразу ж я стала підслуховувати. Я довго, дуже довго писала купу дурниць із Меліссано, щоб почути нарешті ось це!
— Ну, — спитав Меліссано, — як воно було, там?
— Пхе! — відповів Лардерель, лягаючи, — я поцілував їй руку.
— Тільки?
— Е, любий мій, у неї на все була відповідь.
Притиснувшись грудьми до дверей, я слухала цей цинізм; це забагато за один день. Я почала обурюватися вголос усім, усім, усім!
Потім я згадувала гідні речі, які сказала, і тішилася ними...
Я кохаю його, він мене не кохає, він божевільний, пʼяний, пропащий!
Я довго молилася й намагалася плакати, але була надто знервована, надто змучена.
Невже я дійшла до такого, щоб!!!

Примітки

«Біжу» (Фр. Bijou — «коштовність») — приватне прізвисько, яким Марі в цей період називає графа Лардереля. ↩
Лаццароне — неаполітанський бідняк, вуличний волоцюга, якого часто наймали для випадкової роботи. ↩
Гра слів: підмінивши в назві готелю «Sirène» (Сирена) «р» на «л», виходить «Silène» — Сілен, грецький бог спʼяніння, водночас таємне прізвисько Ріґі, коханки Лардереля. ↩
«Пара рогів» (Фр. une paire de cornes) — у французькій ідіомі ознака рогоносця. Лардерель жартує про невірність йому Ріґі. ↩
Балада про короля з Туле — арія з опери Ґуно «Фауст» (1859), яку Маргарита співає незадовго до того, як Фауст спокушає й покидає її. Марі співає її Лардерелю. ↩
В опері Ґуно «Фауст» (1859) Фауст спокушає й покидає Маргариту; вона вбиває свою дитину й помирає у вʼязниці. Опера була всюдисуща в культурному світі Марі. ↩
Люстюкрю — комічний персонаж французьких дитячих пісеньок; від «lʼeusses-tu-cru» («чи ти повірив би»), уособлення безглуздої наївності. ↩
«Старий швейцарець із тринадцяти кантонів» (Фр. vieux Suisse des treize cantons) — до 1798 року Швейцарська конфедерація складалася з тринадцяти кантонів. Маркуар — швейцарець. ↩
«Фавн» (Фр. le faune) — хтивий лісовий дух із класичної міфології. ↩