Субота, 31 березня 1877

Пів на одинадцяту, якщо до одинадцятої ти будеш на К'яї, з тобою станеться сама знаєш що. Я лежала, а за п'ять до одинадцятої вже була пішки в саду К'яї, що зветься, як знають усі собаки, Вілла-Реале, скорочено вілла. Після години примусової ходи — ось я. Тепер мені треба писати кілька разів на день.
— У готелі «Лувр» дві дуже гарненькі російські панни, — каже він М[амі], а потім, звертаючись до Діни: — Який чарівний капелюшок ви маєте, панно! І ви на диво гарно зачесані, ці кучері — чарівні.
Ви зрозуміли? І знаєте, це майже не дало мені заснути вчора ввечері.
Прогулюючись із Розалі, я була дуже дотепна й силкуюся щосили втриматися в учорашньому настрої. Я чую наближення цього знищення, як верблюди чують наближення урагану в пустелі.
— Пан граф повернувся й ліг, — сказала мені вчора Розалі.
Може, у нього болить рука, подумала я; і тут нерозважливе бажання піти стати навколішки біля його ліжка й стерегти його сон чи прислужитися йому, якщо рука не дає йому спати. Це цілковитий переворот усіх моїх уявлень про… купу речей. І я можу сміливо сказати: такого ще ніколи не було. У мене нема волі, у мене нема бажання робити будь-що.
Я позувала, вигукуючи: я божеволію за ним! Тепер я ненавиджу, коли про це говорять, бо весь час чогось боюся.
— Який чарівний чоловік, — каже мама, — це перший майже довершений молодик, що я зустрічаю за кордоном. Тільки яка шкода — усілякі Ріґі й Меліссано його з'їдять. Природно, було б безглуздо дивитися на нього не лише… а навіть як на світську людину, як усі інші.
Ця остання частина промови завжди йде слідом за якимось Діниним жартом про моє кохання. Це останнє слово, що я щойно написала, ранить мене, я ненавиджу говорити про це трагічно й не можу сміятися. Якщо я колись йому й подобалася, то за ці два дні він утратив усі ілюзії. Я ганебно неприємна. Він уже не має свого несамовитого вигляду, він серйозний і пристойний. Тим гірше, раніше він смішив мене, а тепер мало не доводить до сліз. Я ненавиджу себе за ці сентиментальні фрази, я ненавиджу себе за ці… дурниці! Це так смішно! Менше запалу, ПРОШУ.
Біжу мешкає в кімнаті геть унизу, що схожа на комірчину консьєржа біля службових дверей.
Візитки Дзуніки й Маріні.
Я хотіла лишитися вдома, але, побачивши, як Лардереї біжить попідруки з офіцером і вітає маму, що саме проходила з Фаббрікаторе, я роблю їм знаки і, насадивши капелюх бозна-як, [Слова зачорнено: я хочу йти. Ах! Так, Фаббрікаторе вертаються] і приходить Денгоф! Чверть години гарячки!
Нарешті я його бачу! Я ставлю знаки оклику не задля сміху й не за звичкою, а тому, що я задихана, поза собою. Він там з тим прекрасним офіцером, який бридкий і якого я ненавиджу, такий собі кровопивця! І Меліссано. — Меліссано мучив мене цілий день, аби йому вас відрекомендували, — сказав він. Отож завдяки Меліссано це чудовисько заходить. При моєму поганому зорі я впізнала його на величезній відстані.
Мама, о! Усе та сама! Мама піднімається обідати! Уявіть собі — обідати! Хіба це не дурість. Я була за столом, о, лють, коли в дзеркалі навпроти себе побачила, як двері прочиняються й показують мені бліде обличчя Біжу, а за ним — пана мавпу. Пан граф обмінявся бозна-якими гримасами з Мадам моєю матір'ю. І ось. Усе скінчилося. Я сходжу вниз.
— Ах! Панно, ви проґавили! Ці панове були тут, вони мали такий розчарований вигляд! Пан граф увійшов, він сказав мені, що, словом: «якщо ви будете слухняна, я пришлю вам малого Шарля». — Він так сказав! Глибокий захват.
— Так, і він стукнув по тій скрині своєю тростиною й спитав, чи там ви тримаєте свої листи й усе, що пишете. Я сказала йому, що ні, що це в білій скриньці, а він сказав, що одного дня вкраде це, щоб прочитати, і ось, він сказав, що сьогодні ввечері дуже гарно в Сан-Карло, але що він піде на Skating, бо ці пані туди йдуть, і що він представить там пана князя де Меліссано… словом. — Словом, це ганьба!
Вони не прийшли на Skating, я мала двох злидарів, Караччоло й Меліто, Сантасілью, Кампомаріно й Маріні. Я каталася, потім сідала на найвищу сходинку, де стоять стільці, навколо мене збиралися; щось ніби сходи Гавронців… Здаєшся дотепним задешево [Слово зачорнено: отже] легка французька говірка, надто ж в Італії. Ті, що були зі мною, не варті жалю, а от я!
Ах! Якщо так! Чи довго це триватиме? Розалі каже, що Біжу вийшов на годину раніше за нас, кажучи: — Я не йду до театру, я йду на Skating.
Словом, що мені сказати! Я вражена злою долею. На мене наслано лихий пристріт; треба-таки вірити в gettatura!
Послухайте, я знищена, я ніколи такою не була, я ніколи не думала про чоловіка так, як думаю про цього. Не те щоб він видавався мені хорошим… але він видається мені досконалим. Одіффре був жорсткий, Антонеллі мав силу вад, які я добре відчувала, а втім, ви знаєте, це лише відбилося на мені. Але Лардереї… це аж до того, що я гніваюся на себе, що ставлю його ім'я поряд з іншими, і що знаходжу його… досконалим.
Я не можу про це чути, це доводить мене до надзвичайних станів, і коли мама засумнівалася в цілковитому розриві з Ріґі, додавши, що Маркуар і кровопивці, можливо, силкуються знову їх зійти, я насправді вийшла з кімнати, серйозно кажучи, що не можу слухати таких жахів. У це годі повірити! І щойно написавши, я гадаю, що вигадала чи перебільшила. Та ще більше, послухайте:
— Чому ви все говорите мені про Ріґі! Невже мене не хочуть лишити в спокої! Це ганебно!
І я сіла біля столу у вітальні, ладна заплакати, і якби Діна не прочинила двері, щоб спитати мене бозна-що, я б заплакала. Я зараз заплачу, ні, а це, може, й пішло б мені на користь.
Навіщо було мені писати! Я вже забула, це було лише дурничка, щоб виливати її покоївці з варіаціями. Навіщо, ну навіщо ці листи I! Він перший! А тепер! Найкраще було б поїхати післязавтра. Мені ще нема чого забувати… Карти весь час кажуть «ні»!
Навіщо нарікати, мої сльози тут нічого не зарадять. Я приречена бути нещасною. Ще й це, потім мистецька слава, а якщо я зазнаю невдачі, будьте спокійні, я не житиму, щоб цвісти десь у домашніх чеснотах.
Я більше не хочу говорити про кохання, бо зужила це слово намарне. Я більше не хочу прикликати Бога, я хочу померти. Боже мій і Господи Ісусе Христе, дай мені померти! Я мало прожила, але наука велика. Усе було проти мене. Я хочу померти. Я безладна й сплюндрована, як мої писання. Я ненавиджу себе, як усе жалюгідне. Померти, Боже мій, померти. З мене досить.
Я не кохаю Лардереї, але це ще одне горе, ганьба, вже не знаю що.
Дуже солодка смерть — померти, співаючи якусь прекрасну арію Верді. Жодної злості не прокидається, як раніше, раніше я хотіла жити навмисне, щоб інші не тішилися й не торжествували, а тепер мені байдуже. Я надто страждаю. Навіщо було мені писати II!

Примітки

Іт. «Villa Reale» — «Королівська вілла», публічний сад на неаполітанській набережній.
Фр. Monsieur le Singe — «пан Мавпа», зневажливе Маріїне прізвисько одного з супутників Лардереї (того жахливого офіцера).