Неділя, 1 квітня 1877

Я разом із Денгофом написала з двадцятеро листів такого змісту: «Сьогодні ввечері о шостій біля Акваріума неодмінно». Багато хто на це попався. А надто поважні пруссаки з княжого почту, які пішли туди всі потайки одне від одного. Денгоф разом з нами спостерігав цю сцену з балкона.
Я була також написала Лардереї, потім послала Розалі забрати листа, у якому не приховувала, що це Фіалка, — щоб краще його піймати. Ми зустріли його на вулиці К'яї так раптово, що я розсердилася. Його привітання видалося мені холодним і нерішучим; Діна простягала мені фіалки, я кинула їх на брук і, попросившись додому, замкнулася в мовчанні, що здавалося спричиненим наче страхом.
Ми входили на К'яю (riviera di), і він теж пішки з двома якимись пройдисвітами. Я стала на балконі, він пройшов до Вілли, дивлячись на мене, що я й сама робила, дійшовши до перехрестя, він покинув друзів і вернувся до готелю, саме під балконом. Я повернулася до кімнати, і як же я тремтіла, як билося моє серце п'ять хвилин. Лиш Бог те знає. Я була звеліла знову покласти листа, а побачивши, як він вертається, я кинулася в шалену гарячку, щоб повернути листа.
Розалі застала мене захекану на підлозі. — Лист у мене! — крикнула вона мені. Ах!
— А Біжу? — спитала я, роздираючи папір на безліч клаптів. — Він спитав, чи ці пані вдома… — І ви сказали?!!! — Я сказала, що ви сама… — Нещасна II!
Хай там як, порух був добрий… я знову сідаю в карету заспокоєна. І я ще маю справжню втіху знов побачити Біжу, як завжди, зі своїми ад'ютантами! Що за манія весь час бути полковником цілої юрби військових і цивільних, годувати їх, аби розоритися!! Нам передали його візитки. Навіщо? Я послала йому полішинеля. Я згоряю від бажання його побачити, щоб показати, що я не дурепа. Близько шостої він стояв перед своїм вікном, мов справжній консьєрж.
Ми повернулися, за п'ять хвилин він був біля мене на балконі. Я взялася балакати доволі жваво, шаріючись на кожній фразі. Мене вкрай роздратувало те, що він сказав два незначущі слова Діні. Вона, сміючись, запевняє, що ці ревнощі — найкращий комплімент, який їй будь-коли робили.
День тричі визначний: 1 квітня, Великдень і представлення прегарного, преславного, пречарівного, превеликого князя де Меліссано! Він проходив із приятелем, побачивши Лардереї на нашому балконі, ця пишна мавпа склала руки, я кивнула головою Біжу, який зробив жест, Меліссано вийшов з карети, піднявся на поверх і був відрекомендований як справжній блазень, яким він і є. Лардереї справляє на мене дивне враження.
Сьогодні ввечері в Опері та сама ложа, що й на Veglione, і ґраційно заповнена шістьма лицарями Фіалки. Меліто, Караччоло, Меліссано, Маріні, Кампомаріно й Біжу.
Я розквітала, оточена ними. Біжу жартує. Він мамин чоловік, ми його дочки, Кампомаріно — його син, мій брат. Він розповідає мамі цілу історію, і вона усамітнюється в кутку. Я не дурна, навпаки. Нарешті! Він сів між мною й Діною й сказав комплімент останній щодо її кучерів, на що я не змогла стриматися й відповіла, що в нього поганий смак. Майже загальна розмова, пересипана піддражнюваннями з Лардереї, зробила мій вечір чарівним.
— Які чарівні фіалки ви маєте, — сказав він, стишивши голос. — Так, я завжди їх ношу. — У Неаполі багато фіалок. — Це сезон, але мої зів'яли, скоро мені вже не буде їх їсти, — додала я, упустивши собі на коліна половинку квітки. — Якщо дозволите, ми вам їх надішлемо, — сказав він, підбираючи й кладучи до рота те, що я кинула. — Мені здається, — сказала я, усміхаючись, — що ми вам це вже дозволили.
Він не лякає мене сьогодні ввечері! Яке щастя. — Ви пам'ятаєте, — повів він далі, — той вечір, коли ви мене [Слова зачорнено: попросили взяти] під руку, щоб вийти з цього театру? — Гадаю, пане, що ми тут із вами вперше… — Так, але там, у залі… де я з'їв половину… — Стривайте! І, витягши з кишені сушену фіґу, я дала йому половину, і ми з'їли її, як того вечора на Veglione.
Говорили про доброту, я вихваляла мамину. — Ми часом через це сваримося, — кажу я Лардереї, — мама надто добра. — Це тому, що ви злюка. — Це я успадкувала від батька, від вас. — Усе добре, що у вас є, від мене. — О! Це певно… та ні, серйозно, я чудова, тільки… — Не завжди. — Я роблюся злюкою, коли мене мучать. — Ви були злюка останні дні, але часом ви добра… — Коли? — Того дня, коли ви їздили по Мадам вашу тітку до Канчелло. — Чи не так? Але не кажіть про це при мамі; ця вилазка дорого мені обійшлася… — Дізналися, що то ви послали телеграму?.. — Так… і мама була дуже сердита, тож ніколи не говоріть про Канчелло при ній… — Але між собою ми можемо про це говорити… — Так… — Навіщо ви це зробили? — Щоб устругнути жарт… — Передчасне перше квітня? — Саме так, це було, щоб розважитися. — Їхати прямим потягом годину й одразу вертатися — оце так розвага! — То це розважало? — наполягав він. — Так, бо мені це було приємно, — відповіла я сміливо… дивлячись йому в обличчя.
Меліссано щось мені казав, інші дивилися. Нарешті я зрозуміла, що Меліссано робить мені компліменти й каже: — Ви, безперечно, помітили, як я прагнув, щоб мене вам відрекомендували. — Хіба що бути сліпою. — Я навіть був зухвалий, ви не розсердилися? — О! Я не надавала вам досить значення. — Ах! Але я справив на вас погане враження? — Боже мій, ні, якби ви були мені аж надто антипатичні, я б не лишила вас сидіти позаду себе… — То це радше добре враження… — Теж ні, [Нерозбірливі слова] але ви викликали в мене несамовитий сміх, надто ж останні дні я не могла вас бачити… а щодо решти — цілковита байдужість. — Яке жахливе слово! Саме цим словом жінки вбивають… — Мені прикро, пане, але доведеться ж мені вас приголомшувати щодня… Ви кажете, маркіз?..
Їх треба-таки називати за титулами, інакше не розбереш, хіба що казати «пан такий-то». Кампомаріно щось мені казав… Не знаю що. Я була під владою Біжу, який робив дружні знаки тому самому офіцерові та ще одному мундирові. Ці два Марси, з роззявленими ротами й очима, прикутими до мене з виразом захоплення, справили мені справжню втіху, бо це було перед Біжу, і Біжу звернув на це увагу Меліссано. Завжди щось додає, коли бачиш враження інших.
Ми довго чекали у фойє, під належним супроводом. Меліссано, що подав мені руку, мав успіх, його мало не оплескували. Це міський блазень. Я сміялася разом з іншими. [Навскоси: Його бажання, щоб вас йому відрекомендували, стало прислів'ям.] Лардереї дивився на всіх, хто, як і ми, чекав на свої карети, з таким несамовитим виглядом, що мені аж шкода його було. Йому бракувало тільки Ріґі!
Ми відвезли його, він спатиме до третьої, потім гратиме, а о шостій ранку випробовуватиме своїх перегонових коней. Він забрав мамин браслет і маленький черепаховий гребінець у мене. Він укладає його у своє волосся, я була в захваті від думки, що знову вкладу у своє щось, що його торкалося.
Знаєте, що він розповів мамі? Інтерес, з яким він розповідав, був мені вже образою! Він говорив про цю жінку II! Він і досі лютий на Нікколіні, який виставив його на посміх, я його більше не кохаю, але він виставив мене на посміх. Ця жінка збудована, як богиня, як ніхто. Бідолашний божевільний I!
О! Яку гарну помсту він учинив над Нікколіні. Поки Нікколіні був хворий, він пішов відкрито провести ніч з Ріґі, дав їй тисячу франків і сказав перед слугами, виходячи від неї. Він виставив мене на посміх, поки ти була зі мною, тепер ти з ним, і це я виставляю його на посміх. Іди віднеси ці тисячу франків своєму коханцеві!
Якби це був інший чоловік, я б, може, й оплескувала, але Лардереї викликає в мене жаль, сором. Він мене розлючує, він мене ображає II! Його доньці два роки. Він дав їй сто тисяч франків. — Я спокійний, — каже він, — вона отримуватиме ці шість тисяч франків на рік! — Вона ж, може, й не ваша?
— Може, я знаю, що вона від цієї жінки, а решта — хто може знати? Мені байдуже до людей і до їхньої думки, мої батьки, Король, зрештою, хотів влаштувати мені становище, я нічого не схотів. Я плюю на всіх. Але я не заспокоюся, доки Нікколіні не помре. Я здатен влаштувати йому удар ножем у добре темному завулку, я збудував дім, у мене була дружина, родинне вогнище, і все це розбите, знищене за одну годину. Мені нічого не треба, я п'ю, я граю, я галасую й вертаюся о шостій ранку додому, де знаходжу… усе, що мені потрібно. Я був ладен з нею одружитися… То одружіться ж з нею тепер, це оригінальніше!!!
Я обурена, поранена, зомліла, написавши ці мерзоти, що їх переповіла мені мати і які я почасти чула й сама. Праведне небо! Що ж це за чоловік I! Боже милостивий, що ж він каже? То це правда, що він справді божевільний!!! Це я хотіла б щось учинити Ріґі! Доньці! У нього є донька, він про неї говорить, він її, може, й любить!!! О! Боже мій і Пресвята Діво Маріє, зробіть так, щоб цього не було! То ось що я обрала! Недоїдок куртизанки, танцівниці!! І він і досі за нею тужить II І він повернувся б, якби вона захотіла і якби це не було так ганебно смішно!!!

Примітки

Полішинель — лялька-блазень з італійсько-французького народного театру; тут жартівливий подарунок.
Фр. Chevaliers de la Violette — Маріїна назва для своїх залицяльників: «Фіалка» — її таємне ім'я в листуванні з Лардереї.