П'ятниця, 30 березня 1877

Я в збудженні, мабуть, сильнішому, ніж учора, коли о п'ятій Караччоло прийшов по нас, щоб іти на Толедо, у мене й слова не було на язиці. Я чекала Біжу, бо знала, що Меліссано в нього.
Тільки-но ми ввійшли на вулицю Рима, Меліто зайняв бік, протилежний Караччоловому, і ми опинилися так затиснуті між цими двома злидарями, яких треба прилаштувати, що інші, гарні, лише вітали нас; чим я й лишилася розлючена. Увесь вишуканий світ Неаполя був там, очі стомилися від того, що стільки бачили. Я шукала Лардереї, моя чорна сукня давала мені свободу. Стомлена, сердита, сумна, я вже верталася, коли Лардереї став біля мене, вельми спритно відсунувши осоружного Караччоло. Я була червона, збентежена й дурна.
Ми були в кінці Толедо, мама запропонувала йти далі пішки, і на вулиці К'яї ми зустрічаємо Сантасілью, до якого я кидаюся, мов до коханого батька, Біжу поступається йому місцем, і після десяти різних вагань я опиняюся за десять кроків попереду з Сантасільєю. Біжу подавав здорову руку Мадам. Ми відвозимо його до готелю в нашій кареті, лишаючи двох чоловіків, яких треба прилаштувати, і малого Сантасілью, що сьогодні ввечері приведе нам пана Дзуніку, сина князя Дзуніки.
Лардереї безмежно дотепний, і його дотеп дає мені відчути дурість тих, кого я вважала дотепними. Я прісна, скута, жалюгідна.
Лишаються годину в нас, і Лардереї розповідає, що торік подорожував з паном і пані Левін та панною Дюран, і коли Діна розповідала якусь пригоду з картами, що стосувалася Левіна і його чесності в грі, він розповів, як чинила ця чарівна родина: пан Левін у картах за допомогою пані Клементини й Люсі. Прегарна історія.
— І ви програли з сотню тисяч франків? — спитала Мадам моя мати.
— О! Більше, сто п'ятдесят тисяч.
Так, наче я сама їх програла.
Ми йдемо обідати в загальну залу, і він присутній на обіді, змушує мене шарітися й страждати. Коли ми знову зійшли вниз, я взяла карти в руки, він заговорив про екарте й узявся мені пояснювати, але я була така розгублена і мала, мабуть, такий дивний вигляд, що він сказав мені:
— Та що з вами, панно? Ви справді сьогодні в кепському гуморі. Ні, що з вами?
Я шаріюся так жалюгідно, що це ганьба.
— Ні… не знаю, так, я стомлена… зі мною нічого…
Це неймовірно.
Він пішов обідати о восьмій вечора, і тоді прийшов Альтамура, а ще й Меліто! Я втекла на балкон послухати самотою чудову серенаду й подумати про Лардереї та про повне затемнення моїх розумових здібностей. Це почасти через маму.
Вона каже моя дитино, вона говорить про багаті шлюби II Моя вразливість ображена щохвилини, я в такому відчаї, що отруїлася б цієї ж миті. Час шукати отруту, певно, змусив би мене замислитися, але цієї миті я була розбита, знищена, розлючена, засоромлена, я хотіла померти! Я хочу померти зараз! Сантасілья прийшов о пів на одинадцяту з надзвичайно довгим Дзунікою, худим, чорнявим, молодим, з моноклем і поважним виглядом. Це монокль і форма його рис надають йому такого вигляду.
Це було мов чарівне перетворення. Це була вже не я, я розважила всіх, наговорила силу дотепів, безліч слів, сотню жартів! Я заспівала арію короля Туле свіжим і сильним голосом і з розкішним виразом. А потім чудовий російський романс з вишуканим смаком.
Я не розумію, що це таке. Від цього можна збожеволіти тому, хто не такий, як я, і має голову — добру чи погану! Я пішла благати маму поводитися з Лардереї, як з іншими, кажучи їй, що я у відчаї, нещасна, і благаючи словами такими палкими й щирими, що я справді не знаю, як насмілилася так розкритися!
Моя манера поводитися з ним дурна й дивна, що ж до нього, то він не вирізняє мене з-поміж Діни. Після всього, що я думала й що казали, це доволі тяжкий удар.
Я ненавиджу Маркуара (який зробив візит сьогодні), я ненавиджу Меліссано, я ненавиджу офіцера, я ненавиджу всіх його паразитів; я ненавиджу всіх, хто до нього наближається, бо вони його занапащають, розоряють, і це ранить мене, наче йдеться про мене саму.
Сьогодні ввечері на Толедо якийсь незграба зачепив його поранену руку, яку він вийняв з перев'язі, він зблід від болю, і я дивом утрималася від того, щоб кинутися до нього й спитати, чи дуже йому боляче, мені шалено цього хотілося. А пізніше в нас він скривився від болю, що його ще завдавала йому рука, і мені знову довелося стримати порух, у якому не було б нічого розважливого.
Я розповідаю ці дрібниці, бо такого зі мною ніколи не бувало ні щодо мене, ні щодо когось. І коли мама кричала зі своїми хворобами, я обмежувалася тим, що йшла до іншої кімнати, я бентежилася лише тоді, коли в неї бували сильні напади, коли була небезпека. Але тут, через Лардереї… це більш ніж дивно, це неймовірно, і коли я перечитаю це згодом, я скажу, що збрехала.
Не намагаймося усвідомити, підсумувати. Я нічого не знаю. Я не своя. Якщо раніше я й мала такі сум'яття, то завжди, як ви могли бачити, через якусь прикрість, образу тощо. Тут нічого не сталося, нічого, крім приємного, а я сповнена смутку, відчаю, дурості, отупіння. Якщо це початок чогось серйозного, тим краще. [Слово зачорнено: Я матиму] принаймні якусь вирішальну рису в моєму жалюгідному існуванні, отруїтися ж можна буде завжди потім.

Примітки

Екарте (фр. écarté) — карткова гра на двох.
Арія «Il était un roi de Thulé» («Жив колись король у Туле») з опери Ґуно «Фауст» (1859).