Вівторок, 27 березня 1877

О! Купа всього!
Передусім те, що я вбираюся в чорне з голови до п'ят і знаходжу себе чудовою.
Учні Консерваторії співають «Стабат» Перґолезі в церкві Сан-П'єтро-а-Маєлла. Пан Гамонтов, чия дочка в Консерваторії, притримав нам стільці й розіслав своє пальто на «холодних плитах» — пересторога вельми доречна, бо на ногах у мене був лише натяк на крихітні чорнющі пантофельки.
Цей спів і ця музика були насолодою, до кінця якої я тремтіла дібратися. Відчувалися закохані вібрації душі музиканта в ніжних і роздираючих звуках. Я обожнюю цю музику, але «Меса» Верді зворушує мене, захоплює дужче.
Караччоло прийшов завести банальну розмову перед початком, а коли той скінчився, повернувся знову, потім Паскарола й такий собі пан Маріні, якого нам відрекомендовує пані Фаббрікаторе. Мій надзвичайно довгий шлейф вражає «остовпілий люд», ми виходимо всі разом, і пані Фаббрікаторе пропонує заодно з нею завітати до пані д'Аґостіно, дружини славетного бурбонського генерала, з якою мама познайомилася в неї вдома. Обидві панни сідають у наше ландо, а мами з паном Фаббрікаторе їдуть слідом.
Подив, що я викликала своєю чорнотою, нас тішив і підтримував розмову, яка, до речі, майже ніколи не в'яне з цими дівчатами, добрими й не позбавленими дотепу. Здивування, що я викликаю на К'яї, доводить, скільки уваги приділяють найменшим дурницям. Бідний Меліссано!
Сьогодні ввечері зненацька — «галаслива учта» в нас. Пан, пані й панни Фаббрікаторе, пан, пані й панна Гамонтови, пані й панна Ґатароські. Герцог Карміньяно, герцог де Меліто, маркіз Сантасілья, граф Караччоло, маркіз де Паскарола. Пили чай, говорили, не кажу, балакали, сміялися, а я походжала, обминаючи меблі й чоловіків, якими була захаращена вітальня. Ці маневри дозволяли мені не надто перейматися цими… людьми. Меліто й Караччоло — ось хто мені не до вподоби, вони не лестять навіть моєму марнославству, бо крізь їхні закохані міни й екстатичні слова читаються, мов вивіска, ці слова: Титул на продаж для марнолюбної, простого роду й багатої чужинки. Тьху! Решта йдуть на пуття. Я охоче лишилася б увесь час біля старого Карміньяно, що його панни обступили з вереском, діаметрально протилежним тим витонченим балачкам, які я хотіла б мати у себе вдома. Та що ж! На учті поводяться по-простому… а втім, ні, я обожнюю добрий смак, можна сміятися, можна кричати, можна бути непристойним, але з ґрацією, з дотепом, зі смаком.
Паскарола й Сантасілья — єдині, з ким я могла говорити так добре, як умію, не подумайте, що я вважаю себе найкращою співрозмовницею всесвіту. Де б я могла навчитися цього мистецтва, якого самі лише розум та виховання ніколи не можуть дати сповна? Шкодую, що не сказали прийти малому Сан-Чезаріо, тобто Кампомаріно. Принаймні цей не продається так вульгарно, як Меліто й Караччоло. Сантасілья не думає ні про шлюб, ні про справи, ось чому я його люблю.
Яка чудова ніч. Це завтра.
Стомлена постійним ходінням, я сіла, що цілком ізолювало панн, бо всі панове згрупувалися навколо мене. Паскарола нагадує мені графа Лоренті з Ніцци.
Ця своєрідна негарність, що находить на мене часом, мов хвороба, минає; уже сьогодні ввечері я була майже як завжди. Не те щоб я була дуже щаслива, я добре знаю, що це не справжнє товариство, але в тисячу разів краще, ніж зовсім нічого, бо тоді стаєш мов божевільний.

Примітки

Stabat Mater — славетний духовний хоровий твір Джованні Баттісти Перґолезі (1710–1736), написаний в останні тижні його життя; один з найчастіше виконуваних духовних творів XVIII століття.
Фр. Un titre à vendre pour l'étrangère vaine roturière et riche — «Титул на продаж для марнолюбної, простого роду й багатої чужинки»: Марі вгадує за галантністю італійських вельмож їхній намір уполювати багату наречену.