# Вівторок, 20 лютого 1877

Вівторок, 20 лютого 1877

Уф!
Я не хотіла нічого додавати до цього вигуку, та Мерізано з офіцером простояли, спершись на огорожу навпроти наших вікон, понад дві години, і я мушу це сказати. Вигляд у нього був надто кумедний.
Хоч яка я була жалюгідна, прибита, мертва, а все ж засміялася. Офіцер ніби картав його, а мавпочка стрибала й безперестанку поверталася на те саме місце.
Сьогодні мені мовби соромно за все: за Спа, за Рим, за Неаполь. Я уявляю собі такі речі, що з цього можна збожеволіти. Хвора мама лише посилює ці страхи й цей таємничий сором… одне рішуче й підбадьорливе слово повернуло б мені дух, але немає кому його мені сказати.
Голос мій утрачено, фортепіано закинуто, малювання спинено, усе моє життя мов увʼязнене в корсеті, як той у Діни, що перепиняє кровообіг і чинить гірше за смерть!
Ще місяць, треба викреслити цей рік зі свого життя.
Не плачмо надто, бо ж ми можемо вирушити будь-якої миті. Та я чекаю… як; так, але це не причина спокійно приймати таке життя!!
Ах! Ось, іще раз! Ви ніколи цього собі не уявите!