# Четвер, 15 лютого 1877

Четвер, 15 лютого 1877

Кучер Лардереля ще не поїхав, і я раз у раз посилаю до нього Розалі за новинами.
Пелікан поїхав учора ввечері. Бідолашний, добрий старий.
Я й далі себе ненавиджу.
Я каталася серед усіх наших кавалерів із бал-маскараду, у князя Руффо нездоланно кумедна й тонка усмішка. Той лагідний юнак теж був там, але на ковзанах розгубив чималу частку своєї лагідності.
Тільки мені здавалося, що на мене дивляться зневажливо. Ніхто мене не знає. Ця вигадка жахлива.
Я ніколи не цікавилася чоловіком, що має доньку, новизна цієї справи й сама думка про те, що Лардерель, сам дитина, має… дитину, — усе це безмежно мене тішить.
Я в превеликому збентеженні… я заспокоююся лише тоді, коли Розалі приходить сказати, що вона… не дізналася нічого нового.
Мені здається, я була б щасливіша, якби знала, що Лардерель — досконалий плобстер, я б займалася ним з більшою… приємністю, бо… тоді варто було б мучитися. Мені завжди прикро, коли обʼєкт негідний.
Не обманюйте себе: це таки я до нього залицяюся.
У мене немає й хвилини спокою, а що, як я візьму та й покохаю? Щоб дізнатися, що це таке… це було б цікаво.
Діна прискіпується до мене з приводу цієї маленької доньки, і щоразу, коли я чую «його донька», «він її батько», це справляє на мене щонайдивніше враження.
Якби я була менш варта жалю, я б не говорила про цього чоловіка, бо він, боюся, не той, хто потрібен, та й хто мені скаже…
Надобраніч.

Примітки

В оригіналі італійською: «veglione». ↩
Plobster — неясне слово; можливо, фонетична передача якогось жаргонізму або власний Маріїн новотвір на позначення певного типу чоловіка. ↩