# Середа, 14 лютого 1877

Середа, 14 лютого 1877

Оскільки мама лягла, ми йдемо з Пеліканом на неаполітанський «Skating-rink», влаштований, як і в Римі, у чомусь на кшталт манежу. Там панувало справді неаполітанське пожвавлення, тутешні світські лаццароні так само галасливі, як і вуличні, а таланти, якими наділені ці милі Мазаньєлло, аматори з дивовижною спритністю показують у товаристві. Так, у вас на очах якийсь синьйор за мить відстебнув офіцерові шаблю, і офіцер мусив відкупитися пляшкою шампанського. Викравши шаблю, поцупили й келихи з шампанським. Нами вже почали дуже цікавитися, коли Пелікан забажав піти, і ми пройшли всю Кʼяю пішки, Пелікан спирався на мою руку.
Ніхто не зрозуміє моєї гарячки цього вечора, якщо я не скажу, що дізналася від Пеліканового служника. Нозе, той Нозе від першого вечора приятель Шарля, що водить його до кафе, отож я дізналася цього вечора, що Лардерель уже чотири місяці не під опікою, що його батько помер чотири роки тому, що торік він був тут на карнавалі зі своєю утриманкою, якій здобув перші призи за маскаради й костюми тими грішми, що витратив, аби зробити її елегантнішою за дружин своїх друзів. Що його утриманка — та сама Ріґі, співачка з Мілана, що він її ще й досі тримає (мерзотник!!) саму на своїй віллі поблизу Флоренції і що в неї від нього донька.
Я спиняюся, важко дихаючи.
Та що він втомився її утримувати, і нарешті безліч речей про мене, що мене захоплюють. Його кучер — його сторож, каже Мозе, і він йому все розповідає; отож він каже йому, що бачив мене раніше, що я йому дуже сподобалася тощо, тощо. Мозе надто дурний, щоб вигадувати. Одного дня, каже він, він захотів піти за загальний стіл і сказав про це своєму кучерові, але йому стало соромно. Від цього я вже геть у захваті. Він не наважився… Я його обожнюю.
Послухайте, я мала Лардереля за вульгарного гультяя, та відколи я дізналася, з яким грандіозним розмахом він віддається розпусті, я його шаную й ціную.
Тільки навіщо брехати! «Ми розійшлися!» — ось брехня, бо він її ще й досі тримає! І він сімейний чоловік! Донька! Ах! Господи.
Ах, та ну, ах, та ну.
Я ходжу по кімнаті у страшенному сумʼятті, бо досі моя любов до Лардереля — це поза перед своїми.
Лунає звична серенада, і я кидаюся на балкон, загортаюся в хутро, та попри це мерзну так, що цокочу зубами.
А подумати тільки, що чекати на нього, може, ще десять днів. Якби я знала, що він не приїде, я б поїхала за ним. А якби не та подорож до Канчелло, я б вирушила до Флоренції без жодних церемоній, отак! Ви мене не знаєте, ви!
Якщо я нічого не роблю щодо Антонеллі, то це тому, що він викликає в мене сором і жаль і що я переконана, можливо хибно, що він не дуже розуміє ні значення вчинків, ні слів, ні вартості жодної дії, нічого.
Принаймні, коли говориш із Лардерелем, видно, що він розуміє те, що йому кажуть.
Ах! Яка ж я рада дізнатися, що він раніше за мене вдавався до всіх тих витівок, до яких удавалася я!
Ви знаєте, що Біховець напророчив мені пана, який буде страшенно обтяжений маленькою донькою…
Ах! Як це довго, як це довго, як це довго, десять днів!
Донька, тьху! А я ще щовечора приношу з-за загального столу інжир, чорнослив, виноградину й печиво. Я збираю їх, щоб подарувати йому, коли їх назбирається багато. Дарма! Він віддасть їх своїй доньці. Я збираю для доньки тієї Ріґі, тієї Травіати. Я обожнюю Лардереля, чи принаймні готова робити заради нього дурниці.

Примітки

«Skating-rink» (англ.) — роликова ковзанка. ↩
Лаццароні (іт. lazzaroni) — неаполітанська вулична біднота, голота. ↩
Мазаньєлло — ватажок неаполітанського повстання 1647 р.; тут жартівливо про спритних неаполітанців. ↩
«Під опікою» (фр. interdit) — судово позбавлений права самостійно розпоряджатися своїми справами. ↩
Фр. coquine — букв. «шельма, пройдисвітка»; тут евфемізм на позначення утриманки-коханки. ↩
В оригіналі італійською (з помилкою, має бути stanco): «stenco di tenerla». ↩
В оригіналі італійською: «custode». ↩
В оригіналі італійською (з помилкою, має бути vergogna): «ma ha avuto vergna». ↩
La Traviata (1853) — опера Верді, чия героїня Віолетта — куртизанка, що жертвує своїм коханням. Марі іронічно порівнює Ріґі, міланську співачку-коханку Лардереля, з приреченою Віолеттою. ↩