# Вівторок, 13 лютого 1877

Вівторок, 13 лютого 1877

Мені здається, що все це мені наснилося.
Я знову починаю ненавидіти себе й гадати, що нас мають за зграю авантюрниць.
Коли я не говорю про чоловіка, це означає, що я більше про нього не думаю. Це щоб ви, прочитавши те, що я казала про Дивовижного й Пʼєтра, не уявляли, ніби це й досі триває. Коли воно настає, я про це кажу.
Лардерель не сподівався побачити мене на вокзалі, а в петлиці в нього були мої зівʼялі фіалки. Це приємна несподіванка, для мене.
Ще на початку, та й потім, я пророкувала Антонеллі, що він помре за рік і два місяці. Строк збігає… Я про це не шкодую.
Я встала о другій пополудні, щоб тягатися від стільця до крісла аж до вечора.
А ввечері, замість того щоб піти подивитися кавалькади, ілюмінації, вогні, музики, я говорю про Лардереля, слухаючи серенаду.
Розалі приходить розповісти, що кучер отримав депешу, що пан граф у Флоренції, купу всього щодо коней. А головне… Ах! Це справді приємно, знайте ж, що від першого вечора нашого приїзду він знав, що ми його сусідки, а доказ той, що він годинами простоював навколішки, приклавши око до замкової шпарини, а коли треба було вбиратися, ставив туди свого кучера.
— Шарлю, дивіться й кажіть, що там роблять.
Шарль розповідав ці сцени Розалі з жестами, а Розалі приходить переграти їх мені.
— А кучер каже мені: О! Пане, він був як божевільний, заходив, кидав капелюха й падав отам навколішки, отак, а потім казав, що та панна така гарненька, ну й зрештою, і знаєте, мадемуазель, він каже:
— Хто?
— Пан граф, отож, він каже, що хотів би з вами одружитися, він сказав, що кучер одружиться зі мною і… що зробить його своїм управителем, і вони говорили про гроші, ну і я, звісно, наговорила купу всього… А потім кучер сказав, що граф, аби дати знати, що він тут, кричав: дайте мені те чи се, коли йому нічого й не треба було, і що він усе стояв навколішки перед дверима, а потім сказав, що довго не лишиться, що повернеться до Неаполя, бо він увесь такий.
Я разів двадцять змушувала її повторювати те саме. Дівчина сміялася, бо, здається, кучер розповідав це так кумедно.
— Ой! Та послухайте ж, мадемуазель, — кричала Розалі, — від першого ж вечора, коли ми приїхали.
То це він почав!
— А потім, — провадила Розалі, — коли увечері маскового балу ви запнули завісу, він був отам такий лютий, ще трохи — і він зажадав би, щоб ту завісу прибрали. Але ж, мадемуазель, я сміялася, бо подумала про вас, що ви теж дивилися, тільки ви почали, і недавно, а раніше ви не знали, що він там.
Розумієте, мені цього досить, аби було про що говорити до одинадцятої.
Є дві речі, які я ніколи не забуду: це костюм Аполлона Бельведерського й чарівне вагання перед вагоном.
Я стояла там посеред купе, а він — не знаючи, чи там два місця, чи три, з ногою, занесеною на підніжку, з пальтом на руці й з такими серйозними й такими щиро-запитливими очима, що я, можливо, навмисне продовжила цю солодку розгубленість. Ця мовчазна згода мені подобалася, одне слово розірвало б серпанок, і чари розвіялися б.
Я поступлива, запобіглива до своїх, я весела, і ми говоримо про Лардереля, і це наче легкі й милі чари.

Примітки

Фр. depuis lʼpremier soir [sic] — розмовна мова Розалі, так у Марі. ↩