# Понеділок, 12 лютого 1877

Понеділок, 12 лютого 1877

Лардерель не був на тому балу. Те, що далі, важко розповісти. Знайте лиш, що дуже скоро я збожеволію так, що хоч вʼяжи. Та є ж кому за вами наглядати, скажете ви. Ні, ніхто тут нічого не вдіє. Якби мені завадили робити те, що велить лукавий дух, я б оскаженіла й сталося б лихо.
Отож сьогодні, почувши, як мій сусід виходить, а потім як його кучер зачиняє валізи, я відчула, що мене огортає якийсь смуток… Як це, кажу я, він отак їде, а на кого ж я дивитимуся? А сьогоднішній бал-маскарад? А ще купа всього. Та я ж помру з нудьги!
замазаноАле… Жулі….
Він їде. Можна й собі поїхати. Та й треба ж побачити святкове корсо на Кʼяї, а наш балкон на найкращому місці, бо ми живемо в готелі «Лувр». Гм! Та піду я подивлюся, як він відʼїжджає. Користі з цього ніякої, та, може, мені буде приємно. Я така нещасна, що шукаю, чим би себе оглушити, як убити час. Тож я йду з мамою, і перший, на кого ми натрапляємо на вокзалі, — він із Мерізано й одним офіцером. Щоб мати вхід до зали очікування, я беру два квитки до першої станції, а саме до Канчелло.
Лардерель з двома друзями заходять за нами. Мені хотілося сміятися, я взялася гортати газету. Вагатися було ніколи, треба було ганебно вертатися, не пояснюючи нашої присутності на вокзалі інакше. Лардерель пройшов на перон, кинувши на мене погляд. Я підійшла до чоловіка, що приймає квитки при вході, і запитала, чи є потяг, щоб одразу повернутися з Канчелло.
— Є потяг, що прибуває до Неаполя о четвертій.
Ми виходимо на перон і шукаємо купе, усі повні, Лардерель іде за нами на шанобливій відстані, загублений у натовпі.
викреслено[Шістнадцять рядків закреслено]
Нарешті настає той рух і той тупіт ніг, що навіюють на вокзалах якусь хворобливу поспішність; я чекала на Лардереля, Лардерель чекав на мене, кондуктори оголошували відправлення: один із них хапає мене й указує нам на майже повне купе, я піднімаюся туди, ковзнувши очима по Лардерелю, який стоїть позад мене; він нарешті покинув ту комедію, яку ми розігрували, і лаштується піти за мною, мов чоловік, що зважився: та там лише два місця!
І тоді настала кумедна й чарівна мить: я посеред купе, мама стримує Пратера, що звивається, аби шмигнути під лавку, і Лардерель, що вагається й дивиться на мене, мовби кажучи: що робити? О! Та з такими серйозно-запитливими очима, а його рука, що тримала плед, виражала стільки молодої й чарівної розгубленості в такому великому гульвісі, що я завжди згадуватиму це з особливою приємністю.
— Ми тут задихнемося, — кажу я нарешті, — а надто, якщо хтось закурить.
— Зараз причеплять новий вагон, мадам, — каже Лардерель мамі, — вам краще не сідати тут, вам забракне повітря.
— А! Новий вагон, — кажу я в нікуди, — ну то тим краще.
Усі купе нового вагона мали напис зарезервовано, окрім одного.
— Зарезервовано, зарезервовано, — читала я, проходячи, — то все зарезервовано. І це теж?
— Ні, мадемуазель, — знову каже Лардерель, — ви можете сідати.
— Дякую.
Там уже скрізь було чимало пакунків, шуб, дорожніх сумок тощо, які розкладав Шарль.
— Та це ж зайнято!
— Ні, мадам, тут лише я.
Я сіла, така схвильована, що не могла вимовити й слова, і мені неймовірно хотілося сміятися.
Він розмовляв із друзями, даючи настанови кучерові Шарлеві (на англійський манір, будь ласка).
Отож урешті: ми з мамою спиною до паротяга, вона праворуч, я ліворуч, Лардерель навпроти неї.
Десять хвилин до Канчелло. Втраченого часу ніколи не надолужиш! Ця похмура істина дзвеніла мені у вухах. Ми всі троє дивилися одне на одного. Говорити — як? Мовчати — а тоді? Ах, та ну! Мені бридко було відступати від своїх звичок і розмовляти з попутниками у вагоні.
Над головою в мене, але дуже високо й надійно, лежала картонка, яка мені анітрохи не заважала.
замазаноЦе, мабуть, була сукня для пані Шльондри.
— Дозвольте, мадам, я переставлю цю картонку.
— Прошу вас, добродію.
Знову мовчанка.
Ах, та ну.
— Хотіла б я знати, скільки ще до Канчелло? — спитала я в мами.
— Зовсім не знаю.
— А все ж треба б знати…
— Чи не могли б ви сказати мені, добродію, скільки хвилин до Канчелло:
— Тридцять хвилин, гадаю, мадемуазель, тридцять хвилин.
Більше й не знадобилося. І ті, й інші, зважаючи на брак часу, уже не приховували своїх намірів.
— Ви їдете до Канчелло? — питав Лардерель, поки я помічала зівʼялі фіалки в його петлиці й завважувала, як він схожий на ті лаковані білі картонні маски, що їх надягають Пʼєро.
— Так, добродію, до Канчелло.
Ми взялися розмовляти, мовби добре знайомі. Він каже, що бачив нас у Римі, з Антонеллі, потім у Неаполі, з усім кланом, а потім усе, що кажуть у таких випадках.
— Цей бідолашний Антонеллі хворий, він нидіє на селі.
— Справді, — каже пані моя мати, — бідне дитя, він дуже добрий.
— Дуже любʼязний, — кажу я з невимушеним виглядом, за який сама себе проклинала і який не покидав мене ні на хвилину.
— Ви жили в готелі «Лувр», чи не так?
— Так.
навскоси
Пратер виліз з-під лавки, я назвала його мій син, як і Лардереля, що має лагідність дівчат, чи радше чоловіків.
— А я був вашим дуже близьким сусідом.
— Справді?
— Я дізналася про це вчора, — кажу я, — і, зізнаюся вам, трохи зніяковіла: я гадала, що моя сусідка — якась англійка, яка вічно в мандрах, і не соромилася базікати й сміятися з сестрою й співати все, що спадало мені на думку.
— Гадаю, я дуже приємний сусід, — каже він, — я ніколи не буваю вдома, і мене не чути.
— Це правда.
Я відчувала, що поводжуся негарно, й нічого не могла з цим вдіяти, я була вся в радості, що маю… що?
Він каже, що повернеться за десять-дванадцять днів, що їде в дуже важливій справі до Флоренції, де має бути у вівторок. Що він завжди в розʼїздах, що повернеться до Неаполя.
Його манери й розмова так нагадують мені Дивовижного, що це мені навіть неприємно.
За ці тридцять хвилин ми мчали трохи як той паротяг, так що на двадцять пʼятій хвилині Лардерель казав, що розоряється. Це щоб ми не дивувалися, коли почуємо таке від інших. Хитро…
Я забула сказати, як я пояснила цю подорож до Канчелло.
— Ви їдете до Канчелло? — питав він.
— Так, з нами трапилася дивна пригода, тітка загубила багаж і гроші й телеграфує нам із Канчелло, де вона в скруті. Ми отримали її депешу сьогодні вранці.
Отже, вона дісталася туди о шостій.
Не знаю.
Але… що ж вона робитиме в Канчелло?
— Та… вона їде провідати одну даму, та довго жила в Італії, може, ви її знаєте, — княгиню Ерістову?
— Ні, мадемуазель, ні, не маю такої честі.
Я навіть не зуміла сказати, що вона не їхала до Канчелло, а опинилася там випадково. Утім, усі ці дрібниці — дрібниці, та й годі.
Він сміє казати, що бал-маскарад був дуже гарний і що він там чудово розважився.
Але ж кажуть, що в Неаполі немає дотепу, — кажу я.
Так… але я зустрів дуже приємні маски.
Гадаю, неаполітанське товариство на ці бали не ходить.
О! ще й як ходить, усі ці дами й панночки там були, я впізнав їх за версту, тієї ж миті, але вони не хотіли говорити, тож інтригували ми, замість того щоб інтригували нас.
Я ніяк не могла оговтатися й почувалася розпатланою і вульгарною.
Ми не маємо приємності вас знати, добродію, — каже мама за кілька хвилин до прибуття.
Я вже почала непокоїтися Ця дурна фраза змусила мене аж підскочити.
О! мадам, — вигукнула біла маска, простягаючи свою візитну картку й уклоняючись, — я вже давно маю честь… уже й не памʼятаю чого.
О! справді, — кажу я, відвертаючись, дуже роздосадувана, — ото ще дивне знайомство.
— Це як у романі, — мовила мама, лагідно всміхаючись.
— Так, мадам, це, може, початок роману, — каже Олександр Македонський.
Ви хочете сказати — кінець, адже ось і Канчелло, — кажу я, вся червона.
Кінець Прологу, так, мадемуазель, але хіба ви тут виходите?
О! справді, це жахливо. Покажіть-но мені ваш квиток.
Та це ж квиток на пасажирський потяг, а ми в швидкому!
Ну то й що?
Він не зупиняється в Канчелло!
— О!
— І ось, гляньте, ми тут уже тридцять пʼять хвилин, уже тридцять пʼять хвилин! Ми проминули Канчелло.
Добродію.
І ви поїдете аж до Флоренції.
— О! сподіваюся, що ні, бо ж я змерзну, у мене нічого з собою немає.
Я вважатиму за щастя віддати все це у ваше розпорядження.
Ах! та ні ж бо, ні, ми не проминули Канчелло, а тітка, що ж вона робитиме?
Ах! пані ваша тітка… я такий нещасний.
Ви? Зачекайте хвилинку: нещастя, якого зазнаєш у дорозі, — це коли ти в купе не сам; ми зараз вийдемо, і ви будете щасливі…
Ах! Ні, саме тоді я й буду нещасний.
І ще кілька секунд — кілька жестів Одіффре й вигуки жалю.
Ах! ось і осоружне Канчелло.
Так і є, добродію.
Він зіскакує на колію й подає мені руку, щоб я зійшла, ніжно її потискаючи… А втім, може, то був і не потиск: треба ж було мене підтримати, підніжка була дуже високо.
Потім мама й Пратер.
Я пішла шукати тітку й роздерла собі мереживну оборку на нижній спідниці.
Не можу її знайти, а проте…
Як же ви бігаєте, мадемуазель, ну й швидкість у вас, справді.
Така в мене вдача, я дуже непосидюча.
Прекрасний старче! вітаю тебе, — мовив Лардерель жебракові, що простягав руку.
Дайте йому щось, мамо, а ви, добродію, хіба не подаєте милостині?
Милостиню… ну так, так, її треба подавати?
— Так.
Що ж, із радістю.
Я дуже милосердна, хочу, щоб мені віддали тим самим, якщо я стану жебрачкою.
Ви — жебрачка, мадемуазель! Я надто високої думки про вас… вам ніколи не доведеться жебрати?
Постріл із пістолета — і все скінчено.
Раджу вам смерть Емпедокла, Везувій поруч.
Так, коли я розорюся.
Я візьму вас до себе на службу, — каже, сміючись, мама.
Негайно, мадам, благаю вас. Замість того милого маленького негра, що був у вас торік.
Ви недостатньо чорний, — кажу я.
Як це я недостатньо чорний?
Шановні пані, благаю вас, перейдіть колію, підійдіть ближче до вагона, інакше я спізнюся на потяг, бо ніколи не наважуся вас покинути, а ось і потяг, що відвезе вас назад до Неаполя.
Спершу знайдімо мою тітку, я розпитувала, мені кажуть, що вона тут.
— О! ви її знайдете.
І він хизувався своїм впливом на кондукторів і начальників потягів, а ті підходили, немов по його накази.
— Не турбуйтеся, не турбуйтеся, ще є час. Мама простягла йому руку, він простяг мені свою. Невихований чи фат! Ба! у такому випадку, як наш.. Бо наша домовленість — це справжнісіньке побачення.
Кондуктор аж кипить, скликаючи всіх. Ах! голі плечі та його кальсони-еполети!
Другий потяг зупинявся саме тоді, як перший рушав, і Лардерель знімав перед нами капелюха, аж поки не ступив на підніжку, і то двічі, наче… Оді… ні, він схожий на всіх розпещених і розбещених дітей, а надто на молодого брунатного мисливського пса з короткою шерстю, довгим хвостом і довгими вухами, який щойно грався з друзями й дивиться на нас здивовано, наставивши одне вухо, тоді як друге вивернуте й мокре від укусів. Разюча схожість.
Ми повернулися вчасно, щоб побачити кінець святкового корсо. Екіпажі, коні, ця розкіш, цей натовп — я була в захваті. Це чудово й жахливо. Я ніколи не бачила нічого подібного. І нічого подібного немає у світі.
Англія зі своїм Дербі? Холодно й чопорно або ж розвʼязно, на жокейський лад. Париж? Ота кавʼярня. А в Неаполі світська розкіш у поєднанні з розкішшю природи справляє справді надзвичайне враження…
Повернувшись, я, щоб запобігти пересудам, вигадала для Розалі чудову й правдоподібну історію, а сама тим часом далі розпитувала її про графа.
Дуже шкода, що пан їде, — сказав кучер.
А чому? — спитала покоївка.
Бо, гадаю, ваша панночка йому дуже до вподоби. Він вважає її чарівною, тільки трохи легковажною. А вона багата?
А ваш хазяїн?
О! дуже багатий.
Мадемуазель надзвичайно багата.
Ну, то хтозна, чом би не справити весілля?
Ви лишитеся кучером, а я покоївкою.
Я сміялася.
— Він зі своїм кучером зовсім запанібрата, — каже Розалі, — о! зовсім запанібрата, він йому все розповідає, і сказав йому, що дуже добре знає вашу родину і що мадемуазель, на його думку, дуже гарненька; він дуже поважний, той кучер, і видно, що він горою стоїть за свого хазяїна.
Хай там як, а ганятися за чоловіком аж до станції під Неаполем… посилати квіти… Світ догори дриґом… та ні, хай би мене обожнювала сотня чоловіків, мені однаково потрібен був би ще один отакий. Ті, що мене кохають, — це для них самих; а мені треба й для себе.
Альтамура був у нас по обіді й увечері, через що я сиджу допізна., щоб записати всі ці дрібниці.
Ні, але справді, в нас же карнавал.
Що він подумає?
Гадаю, це не такий уже великий злочин, таке, мабуть, трапляється іноді й з порядними людьми… гм? Ну ж бо, питаю цілком серйозно: чи так роблять?
викреслено[Один рядок закреслено]
Він завʼязав мені в Канчелло мою велику синельну хустку, і я зняла її, не розвʼязуючи вузла. Олександр Великий розрубав гордіїв вузол, Олександр Малий завʼязав один… Нехай він його й розвʼяже, та що провіщає йому оракул?
навскоси
Одіффре завʼязав мені вузлик на шнурку парасольки, і я його не зберегла.
Уже пізно; після надзвичайного хвилювання я спокійна, і якби не записала того, що ви щойно прочитали, я ніколи, ніколи, ніколи б у це не повірила.
Це той Альтамура довго мене затримав, і, щоб розважитися, я розповідала йому, як замкова шпарина розширилася, бо об неї терся ніс Лардереля, і як ніс [Слова викреслено] так стерся, що аж виколов мені око.
Поки я шукала тітку, Лардерель казав мамі, що давно знає її прізвище, і ще не знаю що.

Примітки

В оригіналі італійською: «veglione». ↩
В оригіналі італійською: «Cʼè un treno che arriva a Napoli alle quattro». ↩
В оригіналі італійською: «reservato». ↩
Дивовижний (le Surprenant) — давнє сердечне захоплення Марі, яке вона позначає цим прізвиськом; уперше зʼявляється в попередніх зошитах. ↩
За переказом, давньогрецький філософ Емпедокл загинув, кинувшись у кратер Етни. ↩
В оригіналі італійською: «Stia pure, stia pure, cʼé tempo.» ↩
Олександр Великий розрубав гордіїв вузол, який, за словами оракула, міг розвʼязати лише майбутній володар Азії. Маріїн «Олександр Малий» — це Лардерель, якого звати Олександр. ↩