# Неділя, 11 лютого 1877

Неділя, 11 лютого 1877

Толедо 292, пані A.T.E. Ці слова я написала на аркуші, розписаному Дюшадом, і надіслала Лардерелю з букетиком фіалок.
Усе ще геть зачарована, обмірковуючи безліч нових пригод, я вдяглася, і ми вирушили.
навскоси
Виходячи з кімнати, я зіткнулася ніс до носа з Лардерелем, і ми обоє здивовано сіпнулися — рух, що здавався мені таким неприродним у виконанні акторів у театрі, а насправді цілком природний.
на полях
Разом із Меліссано він дивився з балкона, як ми відʼїжджаємо, я так люблю Лардерелів типаж!]
Та щоб зрозуміти наше становище посеред Толедо, треба знати, що таке день, коли кидають конфетті з вапном чи борошном. Ах, та ну! Ах, та ну! Ах, та ну! Хто не бачив, той не може уявити цих тисяч долонь на кінці чорних і кощавих рук, цього лахміття, цих пишних колісниць, цих пер і позолоти, а надто цих рук, що метляються, і цих пальців, спритність яких змусила б луснути з заздрощів самого Ліста.
Посеред цього дощу зі смердючого борошна, цих криків, цієї кишливої маси ми відчули, як нас підхопив Альтамура й мало не на руках доніс до свого балкона.
Та там ми застаємо безліч дам, які під одягом із сірого полотна (він тут обовʼязковий) видалися мені… куховарками. Я вчора призначила побачення трьом особам, а тепер ось не можу дати себе впізнати… І всі ці люди, що пригощають мене їжею, питвом, що мені усміхаються, що такі любʼязні! А Лардерель відʼїжджає сьогодні ввечері! Я пішла до напівтемної вітальні й там, загорнута з голови до ніг у свій бедуїнський бурнус, узялася лити сльози, милуючись водночас античними бганками вовни. Я була засмучена, та смутком, що дає втіху. Чи розумієте ви, як і я, що буває солодкість у смутку?
Щойно повернувшись додому, я знову стала на свій спостережний пост, накривши голову портьєрою, мов для фотографування, щоб той інший не бачив. Уже два-три дні ми тільки те й робимо. Я опускаюся до балачок зі своєю покоївкою, до того, щоб слухати, що сказав графів кучер.
Кучер слугує йому за камердинера в дорозі, а надто це свого роду наглядач за покоївкою. Далебі, поведінка моя нічого не варта. Що далі я заходжу, що більше мені здається, ніби я пройшла школу, що ученішою себе вважаю, то більше я чиню екстравагантностей, це наче безум на мене находить, і я вже не владна над своїм розумом.
Сьогодні вранці я вже зіткнулася з Лардерелевим носом, трохи згодом — з його оком. А ввечері я бачила цю тварину у спідній білизні й без сорочки, спершу я подумала, що він у корсеті, а потім зрозуміла, що це його кальсони, припасовані на плечах, мов дитячі штанці на шлейках. Ці голі плечі, круглі й білі, — це було надзвичайно кумедно. Ми не звикли бачити панів у такому вбранні.
Я сміялася з цього цілий вечір, у Сан-Карло, де давали Les Guaranis. Одну з найогидніших опер, які я знаю… Альтамура й Пелікан за кавалерів…
Ні, знаєте, мені вже ніяково від цих витівок з Лардерелем.
Я послала Розалі на масковий бал фестивалю з наказом сказати Лардерелю, що він шахрай і що, коли він гадає сплатити свій вексель на десять тисяч франків тим, що заощадить на фіалках, то помиляється.
Він не відʼїжджає сьогодні ввечері, він мені це сказав, тобто сказав своєму кучерові Шарлеві.

Примітки

В оригіналі італійською: «coriandoli» — карнавальне конфеті; у 1870-х це були дрібні кульки з вапняного гіпсу (chaux — вапно, а не крейда) або з борошна, які кидали жменями; паперове конфеті зʼявилося пізніше. ↩
Фр. bédouin — вільний огортальний плащ у стилі бурнуса, модний у 1870-х. ↩
Les Guaranis («Гуарані»; іт. Il Guarany, 1870) — опера Карлуса Гомеса; бразильський твір, що мав чималий успіх на італійських оперних сценах. ↩