Субота, 10 лютого 1877

Я пролежала з мамою до третьої, бо ми мене вважали надзвичайно нещасною, чи радше переслідуваною злою долею.
Один із доказів — цей клятий Антонеллі. Бо й справді, ніщо мені не вдається — ні те, що варте заходу, ні те, що нічого не варте. Тимчасом як стільки інших, бридкіших, дурніших, бідніших, нікчемніших. Та годі. Замість співчуття до нещастя всі ці висновки викликають у мене відразу до самої себе. Я ненавиджу своє обличчя, свій вигляд, своє вбрання, свій голос, усе! Я ненавиджу себе, як ненавиділа Брускетті.
Тож я заледве помічаю Лардереля… навіщо мені на нього дивитися, коли я сама собі бридка.
викреслено[Три рядки закреслено]
Сьогодні вранці я зайшла до нашого чарівного сусіда, поки його не було. Щоб набратися сміливості одного дня «помилитися» влучніше й кинути свою шубу й парасольку на його ліжко; цього вечора я захотіла прорепетирувати; відчиняю двері — і три зойки лунають один за одним, мов луна в гроті. Я щонайприродніше скрикую «Ах!», з грюкотом зачиняючи двері, — я й справді не сподівалася когось побачити. Лардерель, що милувався собою в люстрі, вигукує друге «ах!», а третє — його служник.
За десять хвилин Розалі каже мені, що граф говорив про це зі своїм служником і що граф сказав: ця панна чарівна. Я в захваті.
Просидівши годину чи більше, видивляючись крізь замкову шпарину й прислухаючись, я почула, що просять капелюха, і кинулася в коридор, і, коли він виходив, я зайшла назад, не обертаючись, мовби це всерйоз. Тільки питаю себе, навіщо це.
Отак мріючи, я заснула й проспала до півночі, а опівночі ми вирушили на доброчинний бал-маскарад до театру Сан-Карло. У нас із Діною чорні сукні й каптури з пелериною з шантильї на чорній підкладці, з атласними бантами. Які руки й ноги! У мами були грубі рукавички й рожева маска під чорним доміно, що робило її схожою на перевдягненого чоловіка. Не минуло й двох хвилин, як ми були в ложі, а її вже взяли в облогу.
Зала пишна й пишно освітлена газом і восковими свічами, ложі другого ярусу повні декольтованих дам без масок, а посередині — гурти чорних фраків, що похитуються, сповнені нудьги.
Коли я побачила перед нами з тридцятеро, мене охопив страх, і я зробила знак своїм супутницям мовчати, що лише посилило цікавість і число цікавих.
— Не розмовляєте?
Ствердний знак.
— То ви німі?
Так.
— І так буде цілий вечір?
Так.
— Та скажіть же щось.
— У них немає язика!
— Бідолашні маски.
— Гляньте-но, я бачу чарівні ніжки й ручки.
— Тільки не в тієї, — показуючи на маму.
— Та — чоловік.
— О! Так, гляньте лишень.
— Та це ж підлота — так нас дурити?
— О! Ці руки.
— Це лапчасте, останнє з лапчастих, панове.
шанс іще бути чимось Ми вже почали реготати по-справжньому.
І знов, і ще, і дедалі більше. Вони всі говорили французькою.
Був один, що замість робити, як усі, умостився на краю ложі, мов у себе вдома, і взявся мовчати.
— Вам весело? — питали нас.
Так.
— Ну ось, — каже той чоловік, — я роблю, як вони, мені весело. — І далі мовчав.
— Заради всього святого, скажіть нам щось, бодай дурницю?
Я нахилилася до того чоловіка:
— Ти мені набрид, — кажу я голосом, приглушеним бородою маски.
Помітивши Лардереля, я привстала.
— Ось, — кажуть йому, — маски, що не хочуть говорити, а ми не можемо вгадати, хто це.
— Ага! — каже він, підходячи, — якою мовою говоримо? Мовчанка.
— Ах! Та це ж сумно!
— А й справді, — каже Діна, — то чого ж ви всі не йдете розважатися деінде.
— У залі немає дотепу.
— А в нас його, отже, багато?
— Гляньте-но, ви говорите.
— Доводиться ж?
Я заговорила з сильним англійським акцентом.
— Це американки.
— Росіянки.
— Англійки.
— Неаполітанки.
— О! Ні, неаполітанки дуже дурні.
Годі, годі, панове. Серед вас є вельми вродливі, та я не знаю навіть перших літер ваших імен. Зізнайтеся, що, аби знайти про що говорити, треба бути хитрим. Це ми були заінтриговані.
— Скажіть-но, чи не помиляєтеся ви часом дверима, повертаючись додому? — каже Лардерель, умощуючись із суто французькою грацією й паризькою невимушеністю на краю нашої ложі.
Я прикинулася, ніби нічого не знаю.
— То, виходить, це не воно, бо, бачте, зі мною трапилася одна історія.
— Яка? — спитали тридцять ротів.
Він розповів мою.
— Це було таки навмисне, — кажу я.
— О! Ні, утекли надто швидко й скрикнули надто природно.
Ми все не наважувалися вийти, а до нас приводили геть усіх, хто голосно проголошував, що ось вона, ложа дотепу!
Лише Лардерель не смакував цим дотепом і ходив, вихиляючись і кепкуючи, праворуч і ліворуч, рухами, як у канкані, геть позбавленими гідності. Той наполегливий чоловік наполягав і зрештою умовив мене взяти його під руку — руку князя Руффо, — поки двадцятирічний юнак лишався біля Діни. Обличчя правильне, біляве, поважне й лагідне, а спокійні й розумні очі проймають до самого серця. Ніжне створіння.
навскоси
Саме попід руку з князем я зустріла Лардереля, який попросив піти з ним, обіцяючи бути дуже чемним.
Багато хто брав нас за найрізніших дам, упізнавали голос, упізнавали очі, акцент.
Юнак говорив, що божеволіє, таким милозвучним голосом, що я слухала б його без кінця.
Кожні десять хвилин Лардерель повертався поскаржитися на своїх доміно.
Нарешті, гадаючи, що час задовольнити його прохання, я кинулася за ним, бо його повела дама з жовтим волоссям, ледь замаскована.
— Вона мене вже не відпускає!
— Ти її знаєш?
— Полька, здається.
— Акцент у неї такий.
Та й цього разу він мені так і не дістався, через пʼять хвилин я пішла й забрала його з ложі однієї акторки.
— Оце тепер ти у своїй стихії, — кажу я йому на вухо.
— То ти конче мене хочеш!
— Конче.
— Ах! Боже милий!
— Я маю розповісти тобі історію…
— Нумо!
Так само, як я перебільшила красу цього чоловіка, я перебільшила його бридкість рік тому. Правда ж у тім, що Лардерель — чарівний хлопець, непоганої статури, дотепний, добре вихований і довершений. Бути завершеним — це таки щось, хай там що кажуть. Ним можна бути в будь-якому віці, людина народжується повною або неповною. Мій батько, мій брат, Пʼєр Антонеллі, Жорж, граф Платтер — лишаться все життя незавершеними, хай якими дотепними й ученими вони будуть.
Лардерель навіжений, це кожен каже, та це не заважає йому бути завершеним, як і Торлонія, Мержевський, Альбер та інші.
Лардерель вищий за мене, і я зі справжньою приємністю терпіла близькість його блідого й гарного обличчя. У нього зовсім біляві вуса при темно-каштановому волоссі й чорні очі. Сухі французькі очі, ледь сіруваті, не дуже чорні.
Я б ніколи не скінчила, якби взялася розповідати все.
— Я бачив тебе на Капітолії торік, а потім ти зналася з небожем одного кардинала.
— Їх так багато.
— Антонеллі.
— Ну і?
— Та й усе, ні, але ж на Капітолії у вас був такий стан, і таке вбрання, і такий стан, що іншого такого й не було.
— У мене негарний стан.
— Ти погладшала?
— Схудла.
— Ах! Боже мій.
— Від кохання до тебе.
— Ти кохаєш мене відтоді?
— Відтоді.
— То це задля мене ти повернулася до Рима через два тижні, з тіткою, лишивши матір у Ніцці?
— У мене є тітка?
— О! Прошу тебе, до того ж вас добре знають у тій ложі, повній родичів, тіток, дядьків, кузин, усе те вас підстерігає, мені досить відвести вас на інший кінець зали, як уже шлють тридцять шість посланців, вас неодмінно мають бачити, завжди отам… перед ложею.
— Це тебе дратує?
— Ні, бо ж я вас упізнаю.
Якщо він мене впізнає, то він єдиний; була там парочка, що накинулася на мене з приводу якогось запрошення, якого я не посилала, а потім за мною йшли й говорили зі мною, як із герцогинею де… чорт, імʼя вилетіло з голови, а потім!
— Глянь, ось твоя репʼяшка?
— Тобі так до вподоби це казати, — каже дама з жовтим волоссям. — Я бідна неаполітанська ґризетка.
— О! Це видно з твого жовтого волосся.
— А ти, мабуть, дотепна, тимчасом як жінки з жовтим волоссям славляться обмеженими й холодними.
— Так, коли волосся природне.
Ще трохи — і ми вчепилися б одна одній у волосся.
Лардерель показує мені свою сестру, графиню де Мірафіоре, королівську невістку. На це я докоряю йому, що він ганьбить свою рідню. Він запевняє, що хоче змінитися. О! Не з чесноти, моя дівчинко, а щоб зазнати оновлення, чогось нового. Я стаю статечним, шукаю собі дружину.
— О-го! А твоя дружина?
— Що вдієш, ми розійшлися через чотири роки.
— Це вона тебе покинула.
— Ні, це сталося по-доброму.
Ми ходили туди-сюди, я зронила то тут, то там кілька слів, які якимось дивом виявилися доречними й заінтригували кількох незнайомців.
Та Лардерель заговорив світським тоном, спитав, чи хочу я з ним познайомитися, що він дасть себе відрекомендувати і що, на доказ того, що він мене впізнав, надішле мені квіти.
— Я надішлю вам завтра букетик фіалок, — кажу я йому.
— А я надсилатиму вам по букету щодня під час моєї подорожі до Флоренції, так ви про мене думатимете.
— Я думаю про вас завжди, — кажу я.
— Це слова. А якщо якогось дня ви не отримаєте букета, це означатиме, що я в Римі.
— А потім?
— А потім я поїду, куди ви захочете. Ось що, укладімо маленьку угоду, коли ви відʼїжджаєте?
— За три тижні, не знаю.
— Що ж, я повернуся до Неаполя й серйозно за вами впадатиму, ви хочете цього, скажіть.
— Ну так, хочу.
— Скажіть мені це твердо, бо я не хочу бити повітря, і, до речі, я розповів би вам анекдот про герцога Моденського, якби вас не впізнавав.
— Та невже!
— То ви лишаєтеся в Неаполі?
— Так, але чому ви відʼїжджаєте?
— У мене вексель на десять тисяч франків, на який у мене немає й першого су.
— Чудово.
— Е-ге ж! Отак воно.
Як дотепна людина, він із самого початку говорив про свій ніс і свої борги, щоб… уникнути всього, що можна було б про них сказати.
— Я їду до Рима, — кажу я.
— Що ж, ми поїдемо разом, дайте мені знати годину, і ми вирушимо… одним потягом, в одному гурті так, щоб ніхто й не здогадався. Це було б кумедно.
— А мій чоловік?
— У вас немає чоловіка.
— Ви божевільний? Ви ж не маєте мене за акторку, гадаю; будь я панною, мене б тут не було.
— Та чому ж? Судячи з того, як ви тут — під наглядом, під невсипним оком, та й потім, ви бачите, який я… соромливий.
— Соромливий?
— О! Так.
— Серйозно, за кого ви мене маєте?
— Я серйозно маю вас за чарівну особу.
— О! Це безперечно.
— За світську особу, за російську панну.
— Чи могли б ви бути закохані в мене так, як я у вас?
— Це могло б статися.
Кілька посланців із ложі гукали мене… час іти.
А потім, перш ніж я пішла, він змусив мене повторити й сам повторив нашу угоду, мовби це всерйоз.
— Любий друже, — кажу я йому, — ви непослідовні. Якщо ви справді мене впізнаєте, мені нема чого вам повідомляти, і ви самі чудово дізнаєтеся, коли і як я відʼїжджатиму.
— Це правда.
— До побачення.
Біля дверей ложі ми потиснули одне одному руку, ще раз повторюючи умови, справді мов щось серйозне.
Я накинула око на поетичного юнака, щоб він був нам за кавалера, і вибрала добре: він був рідкісно чемний до самого кінця, а його чесність, молодість, відкриті очі зачарували мене як тільки можна. Рідко зустрінеш таку лагідність, у якій не було б нічого смішного. Я ніколи не бачила такого елегантного, такого веселого й такого пристойного маскованого балу. Мене навіть за кінчик пальця не потиснули, мене вважали дотепною, мов янгол, а від цього дотепу в мене й справді додалося. Після такої ночі можна зізнаватися без жодного сорому.
Зійшовши сходами, я послала по Лардереля — і щоб іще раз почути його голос і акцент, які мені до вподоби, і щоб запропонувати йому вівторок у Римі.
Руффо, Лардерель і той юнак посадили нас у карету, мов знайомі…
І я повернулася задоволена, як ніколи після таких розваг, бо й найменші… слова можна визнати без сорому.
Усе було добре, не було навіть жодного бридкого доміно. Оксамит, атлас, мережива, словом, скрізь розкіш і часто смак.

Примітки

В оригіналі італійською: «veglione» — пишний маскований бал, традиційна карнавальна розвага. ↩
Domino — класичний маскарадний костюм: довгий плащ із каптуром, що носиться з напівмаскою. ↩
Fini («завершений, довершений») — Маріїне своєрідне поняття характеру: людина або має вроджену цілість — у манерах, поставі й світській невимушеності — або ні, незалежно від розуму. ↩
Ґризетка — молода міська робітниця (швачка, модистка) легких звичаїв. ↩
Графиня де Мірафіоре, уроджена Бʼянка де Лардерель, була дружиною Емануеле Альберто Ґуеррʼєрі, графа де Мірафіоре, сина короля Віктора-Емануїла II та Рози Верчеллани, морганатичної дружини короля, — звідси «королівська невістка». ↩
Фр. traite — вексель чи боргове зобовʼязання, що підлягає сплаті у визначений строк. ↩