Четвер, 25 січня 1877

Пан де Мейсснер — уже майже член родини.
О першій вирушаємо на «іподром на Вару». Мама, тітка, пані Анічкова, Валіцький і Мейсснер — у ландо. Що ж до мене, то я правлю двома білими конячками в упряжі з жовтої шкіри, запряженими в мій білий плетений візок, що прибув від Біндера і справді є найгарнішим візочком, який тільки можна уявити. Діна, в білому, поруч зі мною; полость із кремового сукна зі срібною табличкою з ініціалами, [Два слова викреслено] тож не видно низу суконь, які надавали б легковажного вигляду у такого роду полості. Лише кучер був у лівреї … можливо бракувало.
Ми стаємо в четвертому ряду, але підʼїжджає ще сила-силенна екіпажів, і ми опиняємося в самій гущі. Я не наважуюся йти на трибуни, де веселі гурти розминаються, вітаються, змішуються.
Мої матері лютують, бачачи Говардів у сусідньому екіпажі з графинею Кутузовою та гуртом молодих людей: вони кидаються квітами й сміються, як і личить юним щасливим дівчатам. А я лютувала лише тому, що чула їхні сповнені досади зауваження, які тільки принижували їх, а отже, і мене, відводячи мені роль панночки, що заздрить чужим успіхам. Це було негарно, та ще й при пані Анічковій.
Я ні сердита, ні задоволена; у Ніцці я навіть не вважаю себе жінкою; я їжджу на перегони, бо туди їде весь дім, а якби ніхто не сказав: їдьмо! — я б і з місця не зрушила. Якщо я й шукаю ефекту, то не заради нього самого, а тому, що люблю, щоб усе довкола мене було елегантне й гарне; я не ховаюся в тінь, бо зневажаю всіх, і ця зневага — не прихована досада.
Скільки разів я думала вдягатися в коричневе чи чорне, щоб про мене забули, але одразу ж казала собі: не варто. Та й це лише призвело б до того, що мені приписали б якусь гидоту.
Кажуть: не зважайте на плітки, говорять про всіх, нічого страшного, це найприродніша річ. О! я це знаю, тільки я не така, як інші (з часом, може, й стану такою), і ці дрібні щоденні підлості доводять мене до сказу. [Слова викреслено]
Бачимо тільки Ґалулу, якому я кажу, показуючи на свій екіпаж:
— І подумати лишень, що мені це ні до чого!
— Чому ж, мадемуазель?
— Бо я йду в монастир.
— А! так.
— Ні, справді, мене туди наполегливо запрошують.
— Хто ж?
— Незнайомець, який уже рік пише мені друкованими літерами, вихваляючи радощі монастиря й викриваючи мерзоти цього світу. Ви не знаєте когось, хто цим займається?
— Та ні, мадемуазель, ні, я не знаю комівояжерів такого штибу.
Пані Анічкова одразу каже, що це напевно Тютчева. Дорогою назад — велика тиснява. Утім я добре маневрую, хоч мене й дратують стривожені погляди з ландо; аж ось праворуч зʼявляється купа каміння, ліворуч — три вози, перед якими йде один-єдиний візник; останній із цих милих екіпажів, без візника, затискає мене між своїми колесами й купою каміння, — ну от! дишло в мене зламане.
Чверть години лагодження, поки всі проїжджають повз нас. А всі й раді пригоді, яка дає поживу для дотепів, що ними перекидаються. Діна аж почервоніла, а я зберігаю холоднокровність, ніби нічого не сталося.
Справжня сенсація чекає на нас на Променаді. Білі коні, білий екіпаж, білі дами, біляве волосся, ліхтарі, що виблискують в останніх променях сонця, — ми скидаємося на сцену з феєрії
Зайнята тим, щоб правити й зберігати природний і невимушений вигляд, я нікого не бачила, зате всі бачили мене, і моє імʼя напрочуд жваво ходило натовпом — так мені сказали з ландо; а ще на нашому шляху здіймався справжній гомін… лестивий, поспішаю додати.
Я народилася вчора, а святкують мене сьогодні. На обіді кілька гостей: Пелікан, пан і пані Анічкови, пані Цурмюллен, Біховець, Мейсснер, Коліньйон і Ґотьє.
Пані Цурмюллен чарівна й бездоганно пристойна, поки не рухається. Але цього вечора красень Ґотьє її пожвавлює, і вона стає трохи вульгарною: рухливість і дрібні манірності страшенно не пасують до її звичної нерухомості. Ніщо мене так не відштовхує, як середні класи.
Рисунок Марії: кілька концентричних спіралей у формі серця, заштрихованих усередині, ліворуч — жмут косих штрихів
Малюнок Марії в зошиті: концентричні спіралі та штрихування Mon Journal, t. 9, p. 280 (fac-similé)
Ви знаєте, що всі звуть брата Ґотьє Мішкою — прізвисько, яким він завдячує одній угорській дамі.
— Маю попросити у вас дозволу представити вам мого брата, — каже Пепіно.
— Мішку?
— Так, Мішку; можна?
— Ну звісно…
— Отже, побачимо цього славетного.
викреслено[Вісім рядків закреслено]
Загалом вийшло не так уже й безглуздо, тим паче що вечір закінчився прогулянкою при місяці.
У січні після півночі берег моря — надзвичайно приємна пустеля, як і в липні опівдні. Пані Цурмюллен іде додому, а інші проводжають нас аж до наших дверей. Інші — тобто Пепіно й Мейсснер; старі пішли ще до Променаду, а Коліньйон і Біховець відокремилися від гурту на півдорозі, щоб скоротити собі шлях.
Ніщо мене тут не тримає… Ба! треба натішитися своїм екіпажем, послухати Фора й поїхати не раніше, як на карнавал.
Що й казати, цей рік був дурний, його треба викреслити поставити що позначаючи з мого календаря.
Ефект був величезний. Пепіно, щойно прийшовши, аж захлинаючись, розповідав, що казали в Клубі: це визнали чарівним, і сказали також, що правила я погано.

Примітки

В оригіналі англійською: «fast» — легковажний, надто вільних манер (про жінок). ↩