Субота, 20 січня 1877

Мержевський приходив сьогодні вранці попрощатися; мама вчора обідала в його матері в Монако.
Після нестерпного сеансу я поїхала на «Skating», де стала жертвою подвійної халепи. Перша полягала в тому, що Дивовижний, без ковзанів на ногах, обходячи галерею, зупинився біля нас, позаду мами, тітки, пана й пані Анічкових, — а отже, навпроти мене, бо я сиділа навпроти них. Бачите, розташування дійових осіб цілком визначене. Тоді вищезгаданий Дивовижний із поважним і суворим виглядом зволив сказати нам кілька слів, які, за великого бажання, могли б зійти за, трохи любʼязні. На противагу йому я трималася на рідкість легко й спитала, як це так, що найвідчайдушніший ковзаняр — пішки.
— Сьогодні я не займаюся катанням.
— Жодного катання?
— Ні, але ви й так чудово їздите, панно,
— Так, я можу їздити сама.
— Я бачив.
— Коли ж?
— Та вже три чи чотири дні.
— Нічого ви не бачили, — сказала я легеньким тоном, яким він і сам іноді говорить, коли в доброму гуморі.
І на цьому я обернулася до маленької Лізи Кондаревої, небоги княгині Суворової, яка котилася переді мною. Ця дитина не гарненька, але виросте з неї неабияка чортиця.
Друга халепа — падіння на мій зад. Мама скрикує й заливається слізьми, Соммьє і Бібі несуть води й утіх. Щоб усіх заспокоїти, я знову починаю кататися, а княгиня Суворова тим часом підходить поговорити й заспокоїти маму.
Інспектор собак заговорює до мене при виході, і я поводжуся з ним з тією самою зневагою, що й з іншими, лишаючись, проте, досить чемною, щоб не втратити поваги до самої себе.
Пієрре, вийшовши від мене, пішов просто до Вольфа вимагати пояснень. Вольф на нас дметься і тим показує себе такою собі нікчемою, бо цінує якогось Пієрре більше, ніж найближчих друзів свого приятеля тридцятирічної давності, пана Анічкова. Дружина цього останнього — уособлення безтактності й браку всіх. Чеснот, потрібних світським людям; вона заводить про це мову сьогодні ввечері в нас; зчиняється щось на кшталт суперечки, у якій ми з тіткою дуже голосно говоримо про Вольфа.
Залишившись самі, ми розвиваємо тему, і я кажу, що не здивуюся, якщо Анічкови на цьому все й урвуть. Наше становище в Ніцці напружене, до того ж я ненавиджу надто близьку дружбу, бо вважаю, що міцні лише ті стосунки, які тримаються на компліментах і букетах.
Пані Анічкова весь час наголошує на тому, що нас усі покинули, тож я сказала їй те саме, що й на сторінці 272. І це щира правда.
А тепер скажімо, що ми зустріли Рангоні з Анджеліні. Анджеліні просяяв, а я, впізнавши його, не могла не витріщити очей. Він із Рима!
Вулична співачка, що прийшла з гітарою під мої вікна, змусила мене спуститися й поговорити з нею. Вона з Рима. Я віддала їй усі дрібні гроші, які мала, — хотіла б її збагатити.
Щойно пробило північ на Вежі.
Шість років у місті не минають безкарно. Я люблю Ніццу, а мушу її ненавидіти.
Знаєте, відколи я почала помічати Одіффре? З 1873 року. Я переконалася в цьому, гортаючи свій щоденник. З 1873 року!

Примітки

«Skating» (англ.) — роликова ковзанка. ↩