# Четвер, 18 січня 1877

Четвер, 18 січня 1877

Секретар Клубу, щойно я увійшла, виголосив мені цілу промову: погода, мовляв, чудова, товариство добірне й численне, але бракувало чогось, на мене чекали, і тепер, коли я тут, усе досконало.
Справді, чарівне зібрання — крім кількох нікчем, самі представники європейської аристократії.
Сорока вітається здалеку, Красень-Денний засипає мене увагою, бо я з княгинею Суворовою, яка, як завжди, гарна й чарівна, зі своїми великими, жорсткими й нерухомими очима. Коли вона сказала, що вони з тіткою тремтіли за мене, старий граф Блондов поквапився висловити вже не памʼятаю яке почуття щодо мене. Мені здається, він, мабуть, страшенно лихословить; утім, я знайома з ним лише настільки, щоб вітатися, та й то не завжди, здебільшого я уникаю його погляду, боячись, що він не привітається.
Зі мною були мої, Анічкови й Пелікан, не кажучи вже про княгиню, яка представила нам свого зятя, князя Четвертинського. Проте мені було доволі ніяково, коли доводилося чекати вчителя, бо мене не запрошували, а пані Анічкова мала доброту казати:
— Чому ж той чи інший не підходить запросити вас покататися?
Бідна дикунка, вона не знає, що каже.
Сьогодні ввечері в неї запалили ялинку, діти танцювали довкола неї, Пелікан і мої — теж.
Сама лише я була похмура. Годі й повірити, якого болю завдають мені такі свята.
Пані Тютчева дає бал сьогодні ввечері.
Рангоні сказав мені, що Анджеліні в Ніцці.
О! Що за життя!
А мені бракує характеру, щоб не показуватися на люди.
Я молилася Богові, потім підвелася й оце знову відкрила білу скриньку, щоб дістати цей зошит і закричати з усієї сили свого пера, що зараз усі танцюють!
О прокляття!