# Середа, 17 січня 1877

Середа, 17 січня 1877

У Ніцці запитують — і, прошу вам повірити, цілком серйозно, — чим оздоблена моя сукня: лебединим пухом чи пірʼям. Я ж кажу, що це сибірські мавпи.
Мій невеликий успіх змушує вас гадати, що я вважаю себе кращою, ніж є, що перебільшую свою вроду. Помиляєтеся. Якби я тільки могла зʼявлятися у вітальнях із пристойною супровідницею, я побачила б усю цю наволоч біля своїх ніг. Їм потрібен поштовх, інакше вони не насмілюються відбитися від своїх і підійти до мене. От і все.
Барнола прийшов і за сніданком розповідав новини.
Коліньйон проводжає нас аж до , де я дуже граціозно прогулююся на очах у Манари, грубого власника великого сірого пса. Я вже не дивуюся його грубості: він займається тим самим ремеслом, що й Юрков. І схожий на кокотку. Фе.
навскоси
Манара має сто тисяч франків ренти й не займається жодним поганим ремеслом.
Віденка Дивовижного була там: вона маленька, але гарненька, і я ненавиджу її, як і всіх, до кого залицяється цей чоловік, — і тому, що він насміявся з мене, і тому, що він дедалі більше входить у моду.
Потім, коли всі пішли на денне зібрання в Клубі, ми лишилися самі з Анічковими, пані Смельською, яка представляє мені свого чоловіка, і її сестрою. Якби Паттон знав, що ми знайомі, він знову заходився б розкланюватися. Смельські мали для нас лист від княгині Ґаліциної, пані Тютчева завадила їм ним скористатися, а тепер Пелікан і пані Анічкова її врівноважують. Мержевський був у нас. А ввечері зібралися вічні друзі: Пелікан, Анічков, Цурмюллен, Бруссе… Я співала.
Ах! що за життя.
Берта пише мені й кличе до Парижа. Я поїду, тільки плакатиму, доки не повернуся до Рима.
Коли ж нарешті я дізнаюся, що ж воно таке те Кохання, про яке стільки говорять?
Я могла б покохати Антонеллі, але я його зневажаю.
Я могла б покохати Одіффре, але він нас образив у тому, що виключає будь-яке кохання.
Колись я обожнювала Бореля… мені було тринадцять…
Потім я кохала герцога Гамільтона, аж до екзальтації. Кохання, яким я цілком завдячую статкам, імені, екстравагантностям герцога і уяві… незвичайній.
Отож., по цьому каламбуру Кому ж мені будувати амури?
Я хотіла б вийти за принца й овдовіти, давши йому двох синів, щоб не лишитися ні з чим, якби один із них помер. Регентка… може спати спокійно. А тоді.
О! Мій батько — боягуз!
Перечитуючи дні, проведені з Одіффре, особливо два сільські бали, я відчуваю пориви… а коли розглядаю свою поведінку, мені здається, що через надмір гордості й бажання здаватися зневажливою я відштовхнула цього чоловіка… А проте… До біса! Мені лишається тільки заспівати, як Фауст.
О джерело жалю й вічних сумнівів.
Що більше я перечитую, то більше вірю, що коли я й була колись закохана, то влітку 1875 року. Може, він теж мене кохав, і ми не порозумілися через одне з тих непорозумінь, що часом виникають через дрібницю…
Річ у тім, що я ніколи не була щасливішою, ніж тоді, і що попередня зима та літо були й будуть моїми найкращими спогадами. Уся та пора була лише одним довгим вибухом сміху впереміш із ніжними зітханнями.
І знову мене мучить думка, що це моя вина! Ні, ні, не треба так думати, я сто разів довела собі, що такі жалі ні до чого не ведуть.
Бо, бачте… я читала книжки, де через одне слово чи через найнезначнішу, наймимовільнішу річ двоє сердець розлучалися назавжди.
Як не шкодувати за найщасливішим роком мого життя! Як не жалкувати… Адже я ніколи вже не буду такою веселою.. Мені було шістнадцять, отже, я ще не пережила цих вісімнадцяти місяців розпачу, я покладала надії на Росію, усе було в мене попереду, у мене було чимало ілюзій… і це було вперше…
З ним це було непорозуміння…. а інші?
Ну що ж, грубими були тільки Саетоне й Ґодар.
Даніса вже давно немає в Ніцці, а інші чемні.
Навіщо ця мука отруює найчарівніші пахощі!!
І все ж я постійна. Рим і все, що в ньому було, прокотилися по Джирофлі, а він підводиться лише з кількома синцями, як Багатель з-під брека в Спа… та що я кажу? Джирофла підвівся, як Антей, з новими силами. Потрібні розваги… це справді жахливо — стільки говорити про чоловіка, якому до вас не байдуже, коли вас не винагороджують інші. І хто знає? Є такі, що мною переймаються, а я переймаюся ним і шаленію від цього. Я хотіла б ніколи про нього не згадувати і бачити його приниженим, жебраком, торговцем сукном. Найболючіше те, що я заздрю успіхам цього чоловіка, як успіхам суперниці.
Нарешті я знайшла точний вираз своїх почуттів!
Мені завжди треба списати три сторінки, перш ніж знайду.