# П'ятниця, 15 грудня 1876

Пʼятниця, 15 грудня 1876

Ми ходили на «Skating-rink»; пані Анічкова була, як на неї, надзвичайно добре вбрана. Людей було небагато; пані Суворова підійшла до мене дуже любʼязна, поки мама розмовляла з її сестрою, пані Кондаревою, найпотворнішою й найбіднішою з Базілевських.
Сорока досі мені кланяється. Як йому стає сміливості після всіх тих листів?..
Бідолахо, ти не вгадуєш майбутнього й не чуєш, що душа Туркана, того, кого вчора стратили за вбивство, відлетіла в пекло і… що вона тобі напише.
Що там не кажи, а мною дуже захоплюються.
Пані Анічкова відрекомендувала мене пані Смельській, дружині ревізора консульств, зобовʼязаного панові Анічкову; до того ж вона кузина княгині Суворової й приятелька пані Тютчевої.
Я поклала собі бути чарівною.
Панна Говард зустрічає пані Анічкову в церкві й каже їй тоном, у якому прозирає найніжніше співчуття:
— Як же це, Марі поїхала до Росії сама зі своєю покоївкою?
— Та що ви, де ж пак, вона поїхала туди з тіткою, а потім із батьком.
— Мені казали, — провадила дівчина ще розчуленіше, — що вона була заручена, і наречений їй відмовив.
— А я, — відповіла пані Анічкова, — завжди чула, що це вона відмовляла тим, хто просив її руки.
Негарно, скажете ви, переказувати таке. Як коли, відповім я вам. Справжній друг має бути твоїм другим «я». Та й щирість, відданість і любов цієї жінки поза всяким сумнівом.
Любімов милий хлопчина, я опікуюся ним, як Діна опікувалася моїми мучениками. Ні, справді, він дуже славний і стане моїм великим другом.
Слова Говард мене обурюють, я голосно негодую, виголошую дикі сентенції, кричу, що напишу листа цій вертихвістці. Зрештою посилаю по Бруссе, який завтра снідатиме в Говардів.
Поки я кипіла, а мене силкувалися заспокоїти, Бруссе притиснув обличчя до шибки, усі собаки загавкали, а всі чоловіки заволали. Я скрикнула — й то справді з радості.
— Бруссе, мій любенький Бруссе, як же мені кортить попросити у вас поради!
— Якої?
— Прочитайте… — і я даю йому славнозвісний лист Пʼєтро.
— Він доводить, — додала я, — що мені зовсім не відмовляють, тож ви можете, і я вас прошу, сказати негідникам і брехунам те, що ви знаєте.
— Ну що ж, — мовив цей товстий бовдур, — з цього листа мені ясно видно, що цей чоловік — вітрогон.
— Чому?
— О! Досить лише глянути на це письмо, на цю нерівність: починається тут, тягнеться на другому кінці, а закінчується невідомо де.
— Канцелярська рівність нині вже не в моді. То що ж ви мені радите?
— Зараз скажу. Ходімо завтра до фотографа.
— Добре, а далі?
— Ви просунете великий палець між вказівним і середнім, а тоді стиснете свій гарненький кулачок.
— Але…
— Зачекайте, я й не такого витворяв із тим славнозвісним «байдуже». Ви покладете цей кулак на стіл, і його сфотографують самого, у натуральну величину, на білому тлі.
— І відішлете цей портрет до Рима.
— О!
— Він на це заслуговує.
— Що?
— Цей клятий хлопець мав би приповзти сюди навколішки. Як він сміє писати!!
— Але ж він далеко…
— Та годі вам! Коли кохаєш, відстаней не існує! Це негідник! Пошліть йому те, що я кажу.
— Я зроблю, як ви кажете.
О лють, о безсилля! о приниження!
Дехто, звісно, трохи знає, що та Тютчева була з тією Дюроше в Монако і що мама дала їй щиглика по носі. Але це такий дрібʼязок порівняно з тими жахіттями, які вона розпускала чотири роки — обачно, делікатно, з безмежним мистецтвом, секрет якого знає лише ця жінка.
Красень-Денний здивувався з моєї усмішки й підійшов порадити мені не кататися в шовкових панчохах. Хіба він їх ніколи не бачив!
Щодо Одіффре.. Що ж, якщо я пробуду в Ніцці ще кілька днів, він знову стане Джирофлою.
Бо він, бачите, гарний, і якби я не написала тих ти згниєш, та й, зрештою, не треба було сприймати його всерйоз, а так, як Ґалулу та інших. Це зберегло б приємні стосунки.
навскоси
Ніколи!
Правду кажучи… але ж я була така молода. Емілю дʼОдіффре, дякую. Пʼєре Антонеллі, дякую. Ці двоє чоловіків, бачите, мене виховали. Обидва завдали мені болю, але Одіффре менше, ніж той другий. Він довго змушував себе чекати й так і не освідчився, звідси здивування, болісне, розчарування, лють. Антонеллі освідчився одразу, але оскільки він боягуз і жалюгідний бідолаха, що в усьому залежить від рідні, з цього вийшов тільки скандал. Скандал! О!!!
Бідолашний Одіффре… чому бідолашний. Вільний розпоряджатися собою і своїм статком, скрізь пещений і вшановуваний, добрий син, добрий брат, добрий товариш. Кажу це не для того, щоб повернутися до Джирофли, але цілком щиро заявляю, що пишний Еміль — чоловік… Звісно, його не порівняти з Кассаньяком! Але Кассаньяк — це ще не всі: якби, щоб бути чоловіком, треба було бути як Кассаньяк, то чоловіків було б зовсім мало, або ж не було б Кассаньяка.
на полях
1. Антонеллі. 2. Одіффре. 3. Кассаньяк. 4. Альбер; 5. Мішель Ґотьє
Тепер із погляду тваринного, чи, мʼякше кажучи, тобто якщо взяти дівчину й трьох чоловіків… Що ж, кажу це на хвалу серцю моєї поверхні: усі троє здатні закохати мене до нестями.
Бачите, якою веселою й щасливою я була б, якби не всі ці суспільні міркування про образи, байдужість, скандал, або… зрештою, про все це разом. Якби я, одне слово, була як інші, якби не боялася ні образ, ні принижень, я була б найщасливішою істотою… лише подумайте: закохана відразу в трьох чоловіків… та це ж чарівно… у трьох чоловіків на поверхні, звісно.
Усе це не має нічого спільного з Коханням, якого я не знаю.
навскоси
Не в трьох, а в чотирьох. Я забула Альбера Ґотьє, який, по-тваринному кажучи, найгарніший із чотирьох. Не в чотирьох, а в пʼятьох, я забула Мішеля Ґотьє, який має для жінок таку саму принаду, як кокотки для чоловіків, і який часом був би цікавий. А якби взятися навернути його на добру путь, це було б просто чарівно.

Примітки

«Skating-rink» (англ.) — роликова ковзанка. ↩