# Четвер, 14 грудня 1876

Четвер, 14 грудня 1876

Учорашній удар мене наполовину зламав. Я хочу втекти, а куди й від кого, втекти від самої себе хіба можна!
Як я могла бодай на мить засумніватися в запопадливості Говардів, Бутовських та інших — розносити й обсмоктувати всі ці образливі поголоски!
Праведний Боже! У Ніццу зʼїжджаються люди з усіх країн, і де б я не зʼявилася, знайдеться бодай одна добра душа, щоб розпатякати!
Хочу писати, але думки так юрмляться в голові, що я тільки й можу, що сховати обличчя в долонях і ревіти, мов поранена хижачка.
Боже мій, почуй мене, я благаю Тебе, щоб Ти послав мені смерть, усією душею благаю!
Валіцький приносить газету, в якій надруковано заповіт кардинала Антонеллі.
[Чотирнадцять рядків закреслено]
Я на ногах від девʼятої.
Бруссе на сніданку, тож я не сходжу вниз. Я не можу більше бачити цього чоловіка. Мені приносять їжу, та я викидаю все за вікно й, скрутившись у кріслі, сиджу там до пʼятої вечора, не взявши й ріски в рот.
Чарівний це стан — мій стан у цьому кріслі. Я не спала, але очі мала заплющені, приємне тепло розливалося по всьому тілу, і я відчувала все, що діялося довкола, не бачачи.
У вітальні повно гостей — а саме пан і пані де Баллор, Жанна, їхня донька, Барнола, Біховець і Любімов, що приїхав поглянути, чи не кращої думки тепер Діна про його принади, ніж рік тому. Гадаю, він приїхав даремно. Та ось, змалюю вам трьома словами вдачу, непослідовність, брак такту й наївність мами. Пані Анічкова вбила собі в голову одружити Діну з Любімовим. Діна не хоче.
— Бідолашний хлопець, — каже мама, — з ним повелися нечемно.
І пише пані Анічковій листа, в якому є така фраза: «Передавайте вітання панові Любімову й скажіть йому, що ми будемо в захваті, якщо він приїде до Ніцци». І присягаюся вам, що вона написала це без жодного прихованого наміру. Любімов тут. Діна не хоче.
Коли де Баллори й Жанна пішли, я сказала Рікардо, що розлючена, і, оскільки маю його за друга, повторила йому слово в слово фразу Бруссе.
— Хіба ж це не підло, добродію?
— Хіба ж не обурливо. Якби ж у цьому була бодай тінь правди. Але ж це ница брехня, ви це добре знаєте, я ж вам усе розповіла. А тепер мені здається, ніби кожен це повторює!
— Що таке, що таке? — запитав Біховець.
Трохи поманіжившись для годиться, я розповідаю. Мама й тітка починають сміятися з моєї дитинності. А я, користаючись із цієї дитинності, далі обурююся.
— Подумайте лишень, я виходила й казала собі, що про мене кажуть: ось та, що відмовила тому. А тепер мені здається, ніби кожен на мене показує й каже: ось, дивіться, це та, якій той відмовив.
Усі сміються.
Метод мій правильний — треба самій провокувати плітки.
Біховець розповідає про вечір у графині Пшиздецької, по обіді приходять Пелікан і Бруссе. Говорять про Рим, про папу, про клерикалізм, про товариство Ніцци й Рима — і мені робиться зле.
Гелена Горпінченко пише мені й просить навідати їх. Я побоююся капості й перепрошую, посилаючись на гарячку, яка в мене справді є.