# П'ятниця, 2 грудня 1876

Пʼятниця, 2 грудня 1876

Тітка сама принесла мені каву; я звеліла розпакувати кілька скринь і вперше від початку подорожі знову стала собою. У Росії мені бракувало сонця, у Парижі — суконь. Прошу звернути увагу на мій спосіб життя. Пакувати, розпаковувати, приміряти, купувати, подорожувати. І так завжди!
Спустившись до саду, я застала Пелікана з його лікарем Бруссе, Іванова, дідусевого окуліста, генерала Вольфа й Біховця, а потім і Анічкових.
Довелося показатися й потішити моїх матінок, які нетямляться від радості, бачачи, що я погладшала. Бачите, яке щастя! Але я покинула їх усіх, щоб побачити своїх жінок із рю де Франс. Оце вже зустріч! Мені повідомили про шлюби, смерті, народження. Я спитала, як торгівля? Кепсько, відповіли.
— Ет! та їй-богу, — вигукнула я, — усе йде кепсько відтоді, як Франція стала республікою!
І ось мене понесло. Коли дізналися, що я бачила Палату, всі відступили з великою повагою, а потім зʼюрмилися довкола мене. І тоді, узявшись у боки, я виголосила їм промову упереміш із лайкою та ніццькими вигуками, показуючи їм республіканців із руками в народному золоті: Як ось мої руки в цьому рисі! — і я занурила свою лапу в мішок із рисом.
— Ет! та їй-богу, для чого ж існують багаті? Щоб допомагати бідним! Я нічого не тямлю в торгівлі, ви — у малярстві. Не всі можуть правити. Столяр Сера робить свою справу, але не здатен написати закон, так само як Імператор не зміг би змайструвати ані найменшої табакерки. А торгівля йде кепсько, і чужоземці більше не приїздять. Хай йому грець, ніхто ж не хоче ризикувати головою й статком!
Це лише невеличкий зразок. Звісно, немає жодної заслуги в тому, щоб навертати жінок, які нічого не знають і яким на все начхати, пояснюючи їм заплутані речі найпростішими прикладами, але моє дурне марнославство полоскотала похвала, коли я почула, як вони шепочуть по-ніццькому: Це правда, та воно ж і справді правда! якби це був чоловік, із нього зробили б короля.
Але куди більше тішить мене те, що я довела цих жінок до сліз, розповідаючи їм про нещастя імператриці Євгенії і надто про одну її фразу біля вмирущого солдата в лікарні, під час епідемії. У мене й самої стояли сльози в очах.
Найдужче їх розчулило, коли я, щоб пояснити становище Наполеона, показала їм їхні власні крамниці, захоплені злочинцями, які розташувалися б там замість них, на їхньому місці. Граючи ці сцени, я пробую свої сили... навіщо? Якби ж я принаймні була чоловіком...
Після такої довгої відсутності небо Ніцци підносить мене, і я почуваюся так, наче злітаю, дихаючи цим чистим повітрям, дивлячись на це прозоре небо.
Море, заледве посріблене захованим сонцем, без хмар, ніжно-теплого сірого тону, осяйна зелень...
Як це гарно і як добре було б жити в цьому раю.
Я пішла гуляти Англійською набережною, не зважаючи ні на непокриту голову, ні на чималу кількість перехожих, потім повернулася надіти капелюшок і, взявши з собою тітку й Біховця, дійшла до мосту Міді й повернулася в незрівнянному смутку.
На мені була біла сукня з нашивкою на грудях, вишитою сфінксом старовинних барв по золоту. Такі самі нашивки на кишенях і такий самий галун, завʼязаний навколо талії. Капелюшок а-ля Рембрандт із довгим пером (не такий, як англійські капелюшки чи ті, що їх бачиш повсюди, — бридкі карикатури). І обличчя, можливо, таке саме свіже й гарненьке, як моє.
Принаймні мені потайки заздритимуть усі ці дами у вульгарних і крикливих убраннях і всі ці дівчата в крикливих і бридко-простих сукнях, які заразом аж надто вдають із себе пань.
Фе! який жах.
Я тривіальна.
А таки справді родина має свій чар. Грали в карти, сміялися, пили чай. І мене пройняло блаженство серед своїх, в оточенні любих собак.
Віктор зі своєю великою чорною головою, Пінчо, білий як сніг, Багатель, Пратер... усі вони дивилися мені в очі, і цієї миті... я побачила старих, які грали в розігрували свої партії, цих собак, цю їдальню... О! це гнітить мене, душить, мені хочеться втекти, здається, що мене сковують, як у кошмарі, я не можу!!!! Я не створена для такого життя, я не можу!
На мить я відчула певне марнославство, розмовляючи про серйозні речі зі старими... але зрештою це нікому не відомі старі, що мені до них?
Я так боюся лишитися в Ніцці, що божеволію. Мені здається, що ця зима знову пропаде і я нічого не зроблю!
У мене відбирають змогу працювати! Ґвалт, ганьба!!!!!!!
Біховець надіслав мені великий кошик квітів, а ввечері мама полила його, щоб зберегти квіти... Ну ось, ці дрібнички виводять мене з себе.
Ця міщанська манірність доводить мене до розпачу!
Ах! Боже милосердний. Ах! Богом небесним запевняю вас, що я не жартую!
Я поверталася з павільйону у чарівному місячному сяйві, що освітлювало мої троянди й магнолії...
Цей бідолашний сад, який ніколи не дарував мені нічого, крім сумних думок і нестерпних прикрощів.
Я піднялася до себе з вологими очима, сумна, дуже сумна.

Примітки

Імператриця Євгенія (1826—1920) — дружина Наполеона III, вигнана після падіння Другої імперії 1870 року; до 1876 року жила в Англії. ↩