Вівторок, 7 листопада 1876 (26 жовтня)

викреслено[Один рядок закреслено]
Я розбила своє дзеркало! Смерть або велике нещастя.
Від цього забобону мене проймає морозом, а як глянеш у вікно, то морозить ще дужче. Усе біле під перлисто-сірим небом. Давно я не бачила такої картини.
Поль, із тією природною для юності жадобою показувати новачкам щось нове, звелів запрягти маленькі санчата й повіз мене кататися, сяючи від тріумфу.
Ці санчата мають неабияке нахабство так називатися: це просто кілька жалюгідних колод, збитих докупи, напханих сіном і накритих килимом. Кінь біг зовсім близько й кидав нам сніг в обличчя, у рукави, у мої пантофлі, в очі.
На голові в мене були три білі вовняні хустки. Цей крижаний пил укривав потрійне мереживо на моїй голові й, набиваючись у складки, замерзав. Я повернулася, щоб закутатися ще тепліше, і взяла Пашу, а що Полю вже набридло, то поїхала сама із зеленим чоловіком.
— Ось і добре, — сказала я братові, — залиш нас, наодинці ми помиримося, бо Паша на мене сердиться.
— Скажіть, — вела я далі, — ви на мене сердитеся?
— Та ні... ви дали мені поради, ви мене насварили і... якщо я на це заслуговую...
— Почасти, але у вас такий нещасний вигляд, я хочу з вами помиритися. Ну то що?
— Ах! Мусю, як же з вами помиритися!
— Мусю, ви сказали мені вчора, що за одну річ я заслуговую на ляпаса.
— Сказала.
— За що ж?
— Ви мені ніколи нічого не кажете, і я не хочу вам нічого казати.
— Я знаю!
— Та ну!
— Це за ту річ, що...
— Що?
— Бо я сказав вам, що кохаю вас.
— То ви знаєте!
— Ви думаєте, що я брешу?
— Так!
— Ні, Мусю, я не брешу, присягаюся вам.
І голос його прозвучав так зворушливо, що я глянула на нього скоса й сказала:
— Як! це не минуло?
— Ні.
— Але скоро мине?
— Ніколи.
— Ах! тим краще... бо, бачите, ви ніяк не можете... Отже, я ваша перша пристрасть?..
— Так.
— Це мені лестить.
Запала мовчанка.
— Ви казали мені поїхати за кордон разом із вами, — раптом мовив зелений чоловік.
— Так, і не з примхи; ви зробили б мені ласку, якби поїхали, а ви не хочете! Ви нічого не робите для мене — для кого ж тоді ви робитимете!
— Е! ви ж добре знаєте, чому я не можу поїхати.
— Ні.
— О! ви добре знаєте.
— Просто я вас поважаю і шкодую, що через мене ви втратили ту повагу, яку до мене мали... бо... ви мене більше не поважаєте?
— Поважаю.
— Ні, кажіть... ну от, ви знову змусите себе впрошувати.
— Ні, я божевільний, що починаю те, чого не можу закінчити; починаю говорити — і не можу!
— Мені це набридло.
— Але ж ви це знаєте... це тому, що, поїхавши з вами, я й далі бачитиму вас, а це завдає мені страшного болю!
— А чому?
— Бо... я вас кохаю.
— Досі?
— О!
— Ну то поїдьте, це спосіб вилікуватися: бачачи мене частіше, ви відкриєте в мені купу вад, може, навіть пороків, побачите мій жахливий характер — і вам усе це набридне.
— О! ото фраза — наче з книжки, завчена напамʼять.
замазаноМалий думає про забави.
— Я це й кажу.
— Власне, ви маєте рацію, я сказала нісенітницю, і то лише для годиться. Я переконана, що чим більше мене бачать, тим більше мене кохають. Але якби ви поїхали, то зробили б мені послугу!
— Я — вам у пригоді!
— Так.
— Ні, я не можу поїхати... [Один рядок закреслено] я дивитимуся на вас здалеку.
— І якби ви знали, — повів він далі лагідним, розпачливим голосом, — якби ви знали, як я часом страждаю. Треба мати мою силу духу, щоб здаватися завжди таким самим і спокійним. Не бачачи вас більше...
— Ви мене забудете.
— Ніколи.
— То що ж тоді?
У моєму голосі не лишилося й тіні глузування, я була зворушена...
— Не знаю, — сказав він, — тільки такий стан речей завдає мені надто великого болю.
— Бідний...
Я одразу ж схаменулася: ця жалість — образа.
Чому так солодко слухати сповіді про страждання, яких завдаєш? Що нещасніший хтось від кохання до вас, то щасливіші ви.
Я терпіти не можу, коли Паша здається веселим... це видається мені узурпацією.
Але з тієї ж миті мені сяйнула думка, і я склала в голові цілу маленьку, дуже урочисту сцену й наперед нею тішилася, бо вона нікому не завдала б зла.
— Дайте мені щось на згадку про вас, — сказав він мені.
Я приготувала памʼятку, гідну мене й зеленого чоловіка.
Батько просто чарівний: він сміється, розмовляє, розважається.
Коли я прийшла до нього, а він лежав у ліжку, він попросив мене привести хлопців і лишитися в його кімнаті. Він вистрілив із револьвера, і ми випили шампанського на честь влучного пострілу. Паша, нездужаючи, непомітно вислизнув, Поль незабаром подався за ним, я хотіла зробити те саме, але батько ще довго мене не відпускав. Я, мабуть, помиляюся, але він мене лякає, і подорож із ним віч-на-віч мене страшить.
Нарешті я змогла піднятися до себе; мене аж поривало, і спершу я переконалася, що вікно червоного будинку й досі світиться, а тоді сказала Вікторові негайно привести до мене пана Павла Аполлоновича.
Я читала, коли він увійшов...
— Чому ви прийшли?
— Ви ж по мене послали.
— А вчора?
— Учора я подумав, що Амалія бреше, так вона кривлялася.
— Ви не квапилися прийти.
— Я вже лежав... дозволите мені сісти?
— Авжеж. Я покликала вас, щоб попросити поїхати з нами. Батько не хоче брати Поля. Поїдьте.
— Я...
— Ви не можете. Ми це знаємо. Я вас більше не прошу. Досить!
Уся моя сцена пішла шкереберть, нічого вже не клеїлося.
Я набрала вигляду інквізитора — чи то людини, яка збирається добряче потішитися якоюсь капостю.
— Отже, я маю честь бути вашою першою пристрастю?
— Чудово! Ви брехун.
— Бо мій голос не міняє тону і бо я не плачу! У мене залізна воля, от і все.
— А я ж хотіла дати вам... дещо.
— Що?
— Оце.
І я показала йому маленький образок Богородиці, що висів у мене на шиї на білій стрічці.
— Дайте мені цей образок.
— Ге-ге!
— Дайте його мені.
— Ви на нього не заслуговуєте.
— Ех, Мусю, — мовив він, зітхнувши, — запевняю вас, що заслуговую.
— Гм.
— Я розумію, що ви хочете сказати. Але я не розумію шаленого кохання, як то кажуть. Те, що я відчуваю, — це собача привʼязаність, безмежна відданість...
— Підійдіть, юначе!
Він подумав, що я хочу смикнути його за чуба, і відсунувся. Мій ефект «пропав».
— Ну... юначе, ви боїтеся! Невже я така страшна? Гляньте, я схожа на черницю, а цей стілець — на сповідальню. Ну ж бо, хочете висповідатися, сину мій? І тоді я дам вам своє благословення.
— Ваше благословення?
— Справжнє. Якщо я змушую вас так говорити, то для того, щоб трохи дізнатися, що відчувають ті, хто кохає, бо, припустімо, я колись теж закохаюся... треба ж буде, щоб я розпізнала симптоми.
Це було зовсім не те, що я приготувала, але що вдієш!
— Дайте мені цей образок, — сказав зелений чоловік, не зводячи з нього очей.
— Тоді підійдіть.
Він став навколішки на стілець, спинка якого правила мені за підлокітник, і хотів узяти образок, але я його зупинила:
— Ні, ні, на шию.
І я наділа його йому на шию, ще теплий від мене.
— О! — мовив він, — за це дякую, щиро дякую!
І він уперше поцілував мені руку сам.
І коли він зачинив за собою двері, я вийшла слідом і гукнула, щоб він віддав мені образок, і він кинувся тікати щодуху.
Ось я й граюся більше, ніж будь-коли, в Кохання й Черницю.
Амінь.