Середа, 8 листопада 1876 (27 жовтня)

На землі лежить аршин снігу, але погода ясна й гарна. Ми знову поїхали кататися на санях — більших і так само погано влаштованих, бо сніг ще недостатньо твердий, щоб витримати важкі сани з окутими полозами.
Правив Поль і, користаючись хвилинами, коли Паша сидів найнезручніше, пускав коней учвал, обсипаючи нас снігом, і зелений чоловік кричав, а моя шановна особа сміялася.
Він возив нас такими поганими дорогами й такими заметами, що ми тільки й робили, що благали пощади та сміялися.
Катання на санях, хоч який ти серйозний, завжди здається дитячою забавою.
Поль сидів праворуч від мене, а Паша ліворуч; я змусила його просунути руку мені за спину і сперлася на нього з так, щоб ця рука, його тіло й тіло Поля утворили для мене щось на зразок дуже зручного крісла.
Холод лякав мене менше: на мені була тільки шуба й видрова шапочка, і від цього вільнішими ставали мої рухи, а заразом і слова.
Коротше, за браком кращого я кокетувала з Пашею — із заздалегідь обдуманим наміром.
Увечері я сіла за фортепіано, і батько прийшов співати арії із «Синьої Бороди», але, втомившись від цієї клятої-музики, я заграла сцену читання листа Венери — чарівний уривок із «Прекрасної Єлени». А «Прекрасна Єлена» — твір чудовий: Оффенбах тоді тільки починав і ще не опустився до вульгарщини, штампуючи оперетки по два су.
Ця музика прогнала батька й привабила Пашу. Я заграла це для нього — це його улюблений уривок.
Я грала дуже довго... вже й не памʼятаю що, щось повільне й пристрасне, ніжне й чарівне, якими бувають лише Мендельсонові пісні без слів, коли їх добре розуміють.
— Як це гарно... — сказав мій слухач, підходячи й сідаючи ближче, але на відстані.
— Так, це гарно, — відповіла я.
— Бачите, у мене є смак...
— Так, у музиці, а от в інших речах...
— Отож, раз ви мені подобаєтеся...
Я жваво обернулася.
— Так, — сказала я.
— Випʼєте чаю? — спитав він.
— Ходімо.
— Ви любите музику? — спитала я, сідаючи у вітальні до чаю.
— Дуже.
Він зовсім розмʼяк, мені було легко, але, згадавши жахливого Антонеллі, я дала собі млосно сповзти на подушки дивана й потроху заговорила про «ту образу, про яку ви знаєте». Нікого не називаючи й більше нічого не кажучи... А коли він почав розпитувати, я лише відповіла:
— Якби ви знали, що хотів заподіяти мені цей чоловік, ви розірвали б його на шматки.
— Ах! — вигукнув він із тією запальністю, яка йому властива і яка здається вдаваною, — навіщо так говорити? Це щоб я собі вʼязи скрутив.
Я випила чотири чашки чаю, розмовляючи про музику.
— Вона має на мене великий вплив, — сказав зелений чоловік, — я почуваюся якось дивно [Слово викреслено]. Вона справляє на мене враження... сентиментальне... і, слухаючи її, кажеш те, чого інакше ніколи не наважився б сказати.
— Вона зрадниця, Пашо, стережіться Музики: вона змушує робити чимало такого, чого не зробив би на тверезу голову. Вона вас хапає, обплутує, захоплює... а потім, а потім — це жахливо.
Я говорила про Рим і про сомнамбула Алексіса; Паша слухав і зітхав у своєму кутку, а коли він підійшов до світла, вираз його обличчя сказав мені більше, ніж усі слова на світі... як страждав бідолашний хлопець.
(Зверніть увагу на цю люту пиху, на цю жадобу пересвідчитися в спустошеннях, яких ти сама причина. Я вульгарна кокетка або ж... ні, жінка, от і все.)
— Ми сьогодні меланхолійні? — лагідно сказала я.
— Так, — вимовив він через силу, — ви грали, і не знаю, мене, здається, лихоманить.
— Ідіть спати, друже мій, я зараз піду нагору, тільки допоможіть мені віднести ці книжки.
Фе! яке бридке вихваляння! Прошу вас, не звинувачуйте мене, я й сама себе звинувачую, та й не моя це провина.
Мучать цього святого, замість того щоб покарати якогось Одіффре. Венера несправедлива.
Про що я думаю? Про те, щоб помститися Антонеллі, або ж про те, щоб побачити великого князя Миколу —

Примітки

Archine (рос. аршин) — давня російська міра довжини, 71,12 см (28 дюймів). Марі має на увазі приблизно сімдесят сантиметрів снігу. ↩