Неділя, 5 листопада 1876 (24 жовтня)

Зала всіяна ганчірʼям — нарешті пакуємося. Попри своє переконання, я уникаю батька: напружені стосунки мені не до вподоби, і я не бачу причини його люті.
— Я втратила до вас будь-яку повагу, ви вчинили маленьку низість, а на додачу опиралися всім моїм проханням; ви про це пошкодуєте, бо я можу розсердитися насправжки.
Це були мої останні слова вчора. Зранку я вже про це не думала, але Паша, гадаю, думав, тож він здавався занепалим духом, а я тріумфувала, невідомо чому.
Нарешті він підійшов до мене й сказав, що порушить слово честі, бо більше не може. Власне, нічого особливого: він бачив, як Мішель склеював клапті листа, який я порвала, от і все.
— Що ж, дякую, а тепер я скажу вам про вашу власну підлість.
— Кажіть, але яку підлість?
— О! майже нічого, на вашу думку, і так навіть краще, але ось що. Я розумію, коли ходять заради себе, але заради інших! фе. Коли мені це сказали, я відповіла: це неправда. Бо, справді, вам доручили ниці обовʼязки, а роль вартового здається мені доволі принизливою для хлопця вашого віку, і потім... зрештою, це не злочин, але негарно. І не думайте, що я несправедлива або що я кажу це тому, що...!!
Він чудово мене зрозумів: я натякала на одну пригоду — поки мене не було, Дюроше злякалася нічного волоцюги, і Паша на доручення Башкирцева пішов разом з управителем-поляком ночувати в неї. Це кинуло на зеленого чоловіка ніби тінь, і я не могла йому цього не сказати, а от це було прикро, і чесний хлопець дивно змалів.
Але, анітрохи не збентежений моєю промовою, він, здавалося, заспокоївся і сказав, що це неправда.
— Було не так, як ви кажете... Якщо я туди й ходив... то з дядьком; це погано, але я не можу йти наперекір, бо зіпсую всі стосунки... не можу йти наперекір, коли мене тут завжди любили... а те, що ви кажете...
— Так, так, це правда, і як же це було героїчно, який же ви мали пишний вигляд! Пішки через ліс у товаристві цього бридкого поляка, з підкоченими штанами, заклопотаний... фе! фе! фе!
— Ви не вірите, що було не так!
— Ні!
— Присягаюся вам!
— Ні.
— Ну, то присягаюся вам... щоб я ніколи більше не побачив своєї матері, якщо брешу! Присягаюся матірʼю!
— Досить.
Я охочіше провела б вечір із зеленим чоловіком, але дала йому книжку, відпустила його і пішла до батька. Щоб бути красномовним, треба, як кажуть англійці, «бути щирим і серйозним».
Я розсипалася в промовах, можливо, марних, але принаймні ми пояснилися, і, гадаю, усе налагодилося. До того ж він сказав мені, що краще було б мені приїхати в червні: «тобі могли б показати товариство, щось улаштувати, приймати гостей і т. д. і т. д.».
Але щойно він про це заговорив, я перестала слухати, і це вийшло дуже добре.
Ми пояснилися, і домовилися, що більше не сваритимемося
Усе минеться, батьку: Геданови, шампанське, усе інше, — але стосунками доньки й батька нехтувати не можна, і згодом ти пошкодуєш. Ти як ті діти, які, хоч що їм кажи, ніколи не зрозуміють, що треба вчитися, аж поки не прийде час зрозуміти; тепер ти нехтуєш, потім плакатимеш! Напружені стосунки не доводять до добра, я їх більше не хочу. Будьмо щирими, будьмо простими, будьмо добрими. Наші образи, наше взаємне невдоволення, наші сварки — речі природні й неминучі на початку нашої дружби та за нинішніх обставин. Ми все одне одному сказали, все пояснили, а тепер досить.
— То домовилися? Усе скінчено?
— Так, домовилися.
— Ну... от і добре.
Мені важко грати комедію, але я брешу не зі злоби, я дбаю про своє щастя так само, як і про його... я не приписую собі жодної заслуги, лише констатую факт.
Я повернулася до себе на диво полегшена, і якби не жахливий спогад про... цю образу... тим жахливішу, що це я, так би мовити, сама її накликала... цю римську образу.
О! я вже досить за це покарана — якби знали, як часто я про це думаю і яких страждань вона мені завдає.

Примітки

В оригіналі англійською: «be in earnest» (букв. «бути всерйоз, від щирого серця»). ↩