Субота, 4 листопада 1876 (23 жовтня)

Я мала передбачити, що батько хапатиметься за кожну нагоду, велику й малу, щоб помститися своїй дружині. Я смутно казала собі це, але повірила в Божу доброту.
Мама не винна, з такою людиною жити неможливо. Він раптом показав себе. Тепер я можу судити.
А я сподівалася знайти батьківське серце, опору, захисника!! А знаходжу отруйного хробака, повного злоби на дружину, перед якою сам винен з голови до ніг. Ви бачили це в передмові, і цей боягуз відіграється на мені за свою дружину. Як це гарно, як це велично, як це чудово!
Ранок я провела між своїми та Доменікою; коли вона пішла, ми спробували порозумітися з Полем, але він мавпує батька, та ще й шкереберть. Він нічого не хоче робити. Що станеться з цим нещасним створінням? Батько покинув його, як свого слугу чи підкидька; Етьєн пропонує йому свідоцтво, з яким він міг би вступити на службу, а цей нещасний відмовляється!
Нарешті Геданов і Мішель, Мішель і Геданов.
У нотаря я підписала доручення на Виноградова, щоб він продовжував... а там побачимо.
Олександр повертається з міста й каже: Я знайшов розгадку.
Виявляється, він теж у нотаря зустрів невістку й небогу пані Милорадович; ці дами заговорили з ним про мене й сказали, що так хотіли б зі мною познайомитися, вони, які завжди були в добрих стосунках із мамою...
— Її найзаповітнішим бажанням було побачити давніх друзів своєї матері, — сказав Олександр.
— Як ви можете таке казати, пане, коли вона побувала в усіх, окрім моєї тітки.
І так далі; Олександр довго мені про це розповідав, утім, мені не потрібні його слова, щоб повторити те, що я вже казала. Треба почитати мамині листи про це — ніби вона тут
Як пояснити поведінку мого батька? Чи з дурості, чи зі злоби вигадав він цю історію з Милорадовичем.
Дві години в екіпажі минули для мене, як двадцять хвилин.
Від ранку падає сніг, земля біла, а дерева вкриті інеєм, і надвечір це дає чудово невиразні відтінки. Хочеться зануритися в цей сіруватий лісовий туман, він здається... іншим світом.
Але мʼяке погойдування екіпажа, чудовий запах першого снігу, невиразність, вечір — усі ці заспокійливі сили анітрохи не вгамували моїх спалахів обурення від спогаду про вчинок Антонеллі — спогаду, що переслідує мене, наче хижий звір, і не дає мені ані хвилини спокою.
Я зустрілася з батьком дуже ніжно, але ледве ми опинилися у вітальні, як він почав пускати свої шпильки і нарешті, бачачи, що я мовчу, вигукнув:
— Твоя мати каже, що я доживатиму віку в неї, у маєтку! Та ще й у якому маєтку — купленому Романовим!
Нарешті! Він наважився мене образити! Відповісти означало б поїхати тієї ж хвилини. Ще одна жертва, подумала я, і принаймні я зроблю все, що від мене залежить, — мені не буде в чому себе звинуватити. Я лишилася сидіти й не сказала ні слова, тільки я довго памʼятатиму цю хвилину: уся моя кров зупинилася, і серце на мить перестало битися, а потім затріпотіло, як пташка в агонії.
Я сіла до столу, так само мовчки й з рішучим виглядом.
Батько зрозумів свою помилку й почав усе ганити, показово сварити слуг, щоб потім виправдатися роздратуванням. Раптом він сів на край мого крісла й обійняв мене. Я одразу вивільнилася.
— О! ні, — сказала я твердим голосом, у якому цього разу не було жодної плаксивої нотки.
— Що таке!
— Ні, ні, пане.
— Ах! ось як, — і він кинувся за мною, намагаючись мене впіймати й силувано сміючись.
— Хай так, — сказала я холодно, — силою — так, а інакше — ні.
Я знову сіла, і він повернувся до мене.
— Ні, я не хочу сидіти біля тебе.
— Сядеш, сядеш.
І він силкувався обернути все на жарт; я встала, він ухопив мене за сукню, я вирвала її й кинулася в інший кінець кімнати.
— Але чому ти не хочеш?
— Бо я не маю бажання сидіти поруч із тобою.
— Та це ж я мав би сердитися!
— Тож я й не серджуся.
— Ви хочете сердитися? Хай так.
Я нічого не відповіла, і невдовзі він пішов, а я, як того вечора, лишилася з Пашею. Я жартома пообіцяла йому одне викриття щодо нього самого.
— Ви вчинили, — сказала я йому, — маленьку підлість. Але, гадаю, це було радше з незнання певних правил шляхетної поведінки, ніж із підлості.
Він попросив сказати, яку саме; я нічого не сказала, а лише розповіла, що на власні очі бачила, як батько розпечатував листа від своєї сестри.
— Ну, а я знаю... — він сказав досить, щоб страшенно роздражнити мою цікавість, і я попросила його сказати, що саме.
Усі чари, які жінка може пустити в хід, коли просить, було пущено в хід; зелений чоловік мало не зомлів і нічого мені не сказав, що мене анітрохи не засмучує, бо він робить це не з пустощів і не задля пози, а справді, як він каже, тому що дав слово честі нікому не розповідати.
Даремно пішли в хід біла сукня, білі руки, білі долоні, помережані синіми жилками, розпущене волосся й лагідний голос.
Я набирала такого нещасного вигляду, таких пригноблених поз, що мені майже шкода. Навіщо катувати цього славного хлопця? Він мене кохає, а я цим зловживаю, я тиранізую його під виглядом тиранізованої.
Але він таки сильна людина.
— Ви надто погано думали б про мене, якби я поступився.
І я нічого не відповідала на цей неспростовний аргумент, тільки клала йому руки на плечі й шепотіла: Прошу вас.
Якщо я отак про себе розповідаю, не треба робити висновку, що я грала роль, — просто я говорю про це так, наче йдеться не про мене, а про когось іншого.
Ось вам доказ того, що або я не кохала Антонеллі, або кохаю цього; але оскільки це абсурд, я роблю висновок, що не кохала того.
Скажу вам навпростець: якби зелений чоловік захотів, він міг би поцілувати мені руку і навіть обличчя.
навскоси
Ні, ніколи. Тоді як від поцілунків Антонеллі я досі здригаюся.
Але він — перлина серед чесних людей; утім, йому навіть уві сні не може спасти на думку, що з ідеальною Мусею, гордовитою, примхливою, шаленою, можна поводитися, як з іншими жінками.
Він задихався й тримався на відстані, наче боявся торкнутися навіть мого одягу, та ще й ненароком. І, бачачи цю (це дуже гарно, але в нього це минеться) стриманість, чи радше цю пошану, я тримала його за ґудзик сюртука або за комір (це мій улюблений спосіб) і наполягала.
Я його запалюю, а він лишає мене холодною.
Я говорила про людську злобу.
— А сьогодні, — сказала я, — знайшлася добра душа, яка сказала про мене щось добре.
— А хто вам це переказав?
— Інша добра душа.
— Отже, їх дві.
— Так, але про мене кажуть стільки лихого, що це важить.
— Таких добрих душ багато.
— Далебі, я так не вважаю.
— Та всі вас хвалять.
— Ет!
— Звісно, всі, хто вас бачив, говорять про вас добре.
Якби ви могли уявити собі прямоту Паші та його справедливість, ви зрозуміли б, як мене втішила ця фраза.
Олександр запевняє, що Лизавета Іванівна, ображена моєю нечемністю, заборонила Грицеві приходити. Можливо, це правда. Я зробила ці кляті візити через десять днів після відʼїзду Гриця, а коли він повернувся з Відня, то прийшов до нас лише днями, з графом Милорадовичем.