Середа, 1 листопада 1876 (20 жовтня)

Погулявши з Надін у сірій сукні від Саде, яку я приміряла перед Мішелем та іншими, я виїхала з Полтави.
За всю дорогу я не промовила ні слова, я, як завжди, мріяла.
Щодо вчорашнього — це не може бути правдою. Розбещений чоловік може мати якісь грішні думки, але хіба що часом. Інакше це не може бути правдою. Це було б надто гидко.
Поль переказав мені, що Геданов сказав йому, ніби граф Ельстон-Сумароков «прожужжав йому всі вуха про панну Башкирцеву»! Але все це марно: мій пан батько дав цьому лад, відповівши Геданову, який від імені цих панів гвардійців просив у нього дозволу приїхати до Гавронців.
Ви мені більше догодите, якщо приїдете сам.
Я пішла вбратися Беатріче чи Агриппіною й нетерпляче чекала, поки пан піде до своєї кімнати, куди я за ним не пішла. Потроху й Поль пішов спати, і я лишилася сама з цією чесною й чудовою істотою, яку звуть Пашею, — огидне імʼя, яке я йому зміню.
навскоси
Пан Башкирцев мав намір поєднати мене з чесним зеленим чоловіком! Ото ще претензії.
Лампу поставили в амбразуру вікна так, щоб завіса приглушувала світло; я простяглася на канапі біля цього вікна, кутового, а зелений чоловік умостився в протилежному кутку, «поринувши в темряву»... Я була пригнічена й роздратована, як завжди, і навіть більше. Почала я з того, що викурила з двадцять цигарок, від чого мені страшенно заболіло горло; тоді, вдоволена цією капостю, я ще нижче опустила голову й завела розмову, уривчасту, але чарівну для нас обох.
Поль казав мені, що вам подобаються брюнетки, худорляві й високі, він запевняє, що ви йому в цьому зізналися, — сказала я тоном наполовину дражливим, наполовину кокетливим, чи то глузливим, чи то зухвалим, — точно не знаю.
Поль завжди бреше, — відповів голос із кутка.
Це ви брешете, — підхопила я, — отже... я вам більше не подобаюся? Я в розпачі.
Ні... ви.
То я вам і далі подобаюся?
Завжди.
А чому?
Як це чому?
Так, чому.
Ах! Мусю, як же з вами говорити!
— Та просто. Навіщо ці недомовки? Чому б не бути простим і відвертим; я не глузуватиму, а якщо засміюся, то це нерви й нічого більше. Я найнещасніша з усіх створінь, і ніхто мене не жаліє.
— Ви, нещасна?
— Я, нещасна.
— Ха! ха! ха!
— Дурень.
— Дякую.
— Отже, я вам більше не подобаюся...
— Ви мені подобаєтеся.
Чому?
Ах! та тому, тому... я вже не знаю, цього собі не поясниш.
Та можна ж, ну ж бо, любий зелений чоловіче, облишмо церемонії, ви ж знаєте, що ні з ким на світі я не говоритиму так, як говорю з вами... просто, від душі, як кажуть у Росії... тож розгляньмо разом, що в мені найприємніше... Якщо я вам не... подобаюся, можете так і сказати, ви для цього досить відвертий, а я досить байдужа... ну ж бо, може, ніс? чи очі...
Видно, що ви ніколи не кохали.
Чому?
Бо коли розбирають риси, коли ніс важить більше за очі чи очі — більше за рот, це означає, що не кохають.
Цілком слушно, хто вам це сказав?
Ніхто.
Улісс?
Ні... не знаєш, що саме подобається... скажу вам відверто... ваш вигляд, ваші манери, а надто ваш характер.
Він добрий?
Так, хіба що ви ламаєте комедію, а ламати її весь час неможливо.
Знову правда... а моє обличчя?
Є красуні, яких називають класичними Так, ми це знаємо, а далі?
Далі? Є жінки, яких бачиш мимохідь, кажеш, що вони гарненькі, і більше про них не думаєш. Далі... але є обличчя, які... гарні й чарівні... і які лишають довге враження, приємне почуття... чарівне...
Чудово... а ще?
Як ви допитуєтеся!
Я користаюся нагодою, щоб трохи дізнатися, що про мене думають; я не зустріну іншого, кого могла б отак розпитувати, не компрометуючи себе й не даючи приводу щось подумати... А як це з вами сталося?
Не знаю.
Це прийшло раптом чи поволі?
Поволі.
Гм!
Так краще, так міцніше; те, що... покохаєш за один день, за один день і розлюбиш, тоді як...
Доримуйте ж... таке триває вічно!
Так, вічно.
Ах! як я рада!
Ось бачите! Ви зовсім не раді.
— Та рада ж... я хотіла б, щоб тут був Мішель.
Чому?
Він сів би на підлогу, а я б тихенько смикала його за волосся... кс, кс (так у Росії кличуть котів) Кіссу, друже мій, ідіть... сюди...
Бачите, — сказав Паша, поки я гладила кота, — бачите...
Пашо, ідіть сюди... я смикатиму вас за волосся.
Не хочу.
То ви мене не любите?
Я вас люблю.
І вам не приємно, коли я вас торкаюся.
Ні.
Ба!
Бо ви робите це без розбору: чи то Мішель, чи Поль, чи Кіссу, чи я — вам однаково.
Так... майже, — додала я впівголоса для себе.
Якби ви робили це інакше, мені це було б... приємно.
Ідіть геть, Кіссу (ідіть геть, ви мені набридли.)
Це тривало ще довго, і я відчула глибоку повагу до цього чоловіка, чиє кохання шанобливе, мов релігія, і який ніколи не заплямував його ні словом, ні поглядом... нечестивим.
Ви любите говорити про кохання? — спитала я раптом.
Ні.
Говорити про нього байдуже — це профанація... а проте це бавить.
Бавить!
Ах! Пашо, життя — велике горе... чи була я коли-небудь закохана?
Ніколи.
Чому ви так думаєте?
Через ваш характер: ви могли б кохати лише з примхи... сьогодні чоловіка, завтра сукню, післязавтра кота.
Я в захваті, коли про мене таке думають. А ви, мій любий брате, ви коли-небудь були закохані?
Я вам казав.
Ні.
Та казав же, — повторив мій брат з якоюсь відразою, — ви це знаєте
Н... ні, я не про це, — жваво сказала я, — а раніше?
Ніколи.
Дивно. Часом мені здається, що я помиляюся і що вважала вас кимось більшим, ніж ви є...
Це потягло за собою запитання й відповіді, аж раптом я здавлено скрикнула й затулила обличчя руками. Я згадала Рим.
О! Пашо, друже мій, якби ви знали! Чи була у вас коли-небудь велика прикрість, велике горе?
Ні.
Ви плакали?
Так, нещодавно, через несправедливість мого батька.
О! який же ви щасливий! Пашо...
Ви обіцяли розповісти мені цю історію... ну, знаєте, про того чоловіка... коли ви мені її розповісте?
Згодом. О! навіщо вам знати! Ось ви вже стаєте банальним, допитливим. Що ви мені обіцяли?
Усе.
Що ж, коли настане день... я, але вбити — це не покарати.
Змусити страждати, так?
О! так, погубити, заплямувати, вкрити ганьбою й зробити так, щоб він не мав ані хвилини... чи радше заподіяти йому щось таке, від чого він кусав би... собі пальці з люті щоразу, як про це згадає, і щоб згадував часто... Пашо, ви ж обіцяли?
Що вам заподіяли?
Ах! ви допитуєтеся!
Ні, але ж мені треба знати, за що я бʼю; тільки я аж ніяк не можу уявити, що таке неприємне можна заподіяти вам.
Мені виявили неповагу.
Це серйозно.
Правда ж?!
Пашо, — вела я далі, — ви це зробите?
Так.
Ви... Надаєте йому ляпасів прилюдно й плюнете йому в обличчя при всіх?
Звісно.
Але він викличе вас на дуель.
Так, якщо це людина честі, якщо його варто...
Якась там честь... безперечно, отже, воно того варте, і він вас викличе.
І що?
Він, може, вас убʼє.
Може, ну то й що?
Ну то й що... — сказала я, — як це «ну то й що»... та він укриється славою, здобуде собі гучне імʼя, яке прикриє його ганьбу... і до того ж, це було б погано. Пашо... мій любий друже, ви зробите це для мене?
Я вам це обіцяв, так.
Дякую, — зітхнула я з усією силою своєї ненависті, знову падаючи на канапу.
Говорили про всякі дрібниці, і о третій ночі я пішла нагору до себе.
Ось чоловік... ні, не думаймо так, чудовий, — розчарування було б надто прикре.
Тепер він мене розважає і зізнався мені, що піде в солдати.
Щоб здобути славу, кажу вам відверто.
Так от, ця фраза, що вихопилася з глибини серця, наполовину несміливо, наполовину зухвало, і правдива, як сама правда, страшенно мене втішила. Може, я собі лещу, але мені здається, що честолюбство було йому незнайоме; я ніби пригадую дивне враження, яке справили мої перші честолюбні фрази, і одного дня, коли я говорила в цьому дусі, малюючи, зелений чоловік раптом підвівся й почав міряти кімнату кроками, бурмочучи:
— Треба щось робити! Треба щось робити.
Знаєте, він не вірить... в Бога... ми це змінимо... він сам не знає, що каже.