Вівторок, 31 жовтня 1876 (19 жовтня)

Батько приїхав зранку, радий-радісінький з моїх скарг на Олександра; він тримався пихато й був дуже холодний. Тоді я пішла до його кімнати й сказала йому, що він помиляється і що, коли він і далі говоритиме таким тоном, я буду змушена порвати з ним; що дядько і його дружина — мої найдорожчі друзі і що коли я в хвилину гніву дозволила собі нерозважні слова, то не бажаю, щоб інші цим користалися й ставали нечемними. Пан, який думав догодити мені, пристаючи до мого погляду, був дуже здивований цією промовою і повернувся до нас запобігати перед моїми дорогими друзями.
з нагоди нового закону про коней Петербург прислав нам із пʼятнадцять гвардійських офіцерів, які через своє доручення, природно, мають справу з моїм батьком, і той каже мені, що вони попросили дозволу приїхати до Гавронців і що один із них бачив мене у вагоні в Петербурзі, — граф Сумароков. Це імʼя одного з петергофських офіцерів, я чула, як його так називали інші, що були там.
Це, мабуть, Геданов мене їм розписав, бо тут ці офіцери мене не бачили.
Я попросила запросити їх усіх, але батько сухо заперечив, а коли доповіли про Геданова, звелів сказати, що я неодягнена; те саме й про іншого.
Не розумію цієї манії тримати мене взаперті! Він навіть намагався не пустити мене на прогулянку з Надін, але я таки поїхала зі своєю любою доброю подругою; ми каталися містом саме тієї години, коли всі ці тварюки були надворі. На мені був капелюшок увесь із чорних крил із зеленими відблисками і моя біла шуба. Це було скромно, але я гарненька, і люди зупинялися, щоб на мене подивитися.
Ми зустріли Милорадовича, який жваво вклонився мені, а я ледве відповіла на уклін. Далі ми взяли Олександра до нашого екіпажа, і він сказав мені, що зустрів Гриця на сходах і що цей молодий бовдур розпитував його, з ким я була в Харкові і скільки часу я провела в нього тощо, тощо; зрештою натякнув, що уникає зустрічей з Башкирцевим чи щось таке.
Ми бачили його ще кілька разів, і щоразу він зупиняється мов приголомшений і дивиться на мене. Олександр і Надін запевняють, що він у мене закоханий. Велике діло.
— Тебе від нього відвернули, — сказав Олександр, — але повір мені, він ще буде твій. Його прогнали. І стережися: ніхто тобі цього не скаже, але стережися... Твоя молодість і твоя невинність, хай що ти кажеш, не досить тебе захищають, будь обачна.
Я хотіла проїхати іншими вулицями, але Надін благала мене цього не робити.
— Усе місто знатиме, де ти проїжджала, і скажуть, що ти навмисне проїхала повз дім такого-то чи такого-то.
Кляте містечко-діра! Мерзенне товариство, брудні звичаї!
Панночка, яку мені вчора представили, уже встигла переказати це нашій родичці, а та розповіла Олександрові.
Батько спʼянів за обідом, і Олександр узявся вихваляти йому мою особу й доводити, що ніщо на світі не було б кращим за наше воззʼєднання — його, мами й мене: «Поживіть за кордоном кілька місяців», — казав він йому.
Але Башкирцев був напідпитку, а втім, напідпитку чи ні — однаково.
Олександр вийшов, сказавши мені, що свині нічого не тямлять у перлах.
— А я ж говорив з ним від щирого серця! — сказав він.
Увечері батько повіз мене кататися у фіакрі, сказав, що від туги був мов божевільний, поки мене не було, і наговорив про Бабаніних таких дурниць — щоб ущипнути, — що я навіть не відповіла.
Він похвалив мій квітучий вигляд.
— Це місто, Харків, мене оживило, бо, — сказала я, — у Гавронцях я вже не вбиралася, я занедбала себе — та й для кого старатися? Ти ж маєш любити мене й без цього... батьку.
— Гм, так, ти помиляєшся, у мене немає до тебе батьківської любові, але...
Він був, певно, пʼяний.
Я застала своїх друзів стривоженими; вони сказали, що мене дуже довго не було, і дивно на мене подивилися.
Я червоніла від жаху.
Бог мені свідок, я приїхала сюди без упереджень, без ненависті. Я не викладатиму своїх висновків — я відтворю одну розмову, спробую.
Коли батько після візиту Мішеля пішов з ним до панів, які в сусідніх із нашими кімнатах святкують річницю втечі князя з Імператорського ліцею, я відчинила двері між кімнатами й з-за портьєри слухала їхні балачки. Батько сів біля Милорадовича, виголошували тости, сміялися, а Геданов, підвівшись, проказав таку промову:
— Ви смієте сміятися з Мішеля, панове! Він утік із ліцею, а ви глузуєте! Ви й не здогадуєтеся, який героїзм у цьому вчинку! Князь відчув, що він паршива вівця в отарі, і, щоб не поширювати зарази, утік!
Але йдеться не про це.
Я пішла до Олександра й Надін, чия кімната поруч із моєю, поговорити про Полтаву, про прогулянку, про Гриця, про все.
— Де це ви так довго каталися? — спитав дядько. — Я вже боявся; ні, раніше я був про нього кращої думки!.. З ним навіть говорити не треба, не варто. Я відчинив двері й застав його на колінах перед тобою, поки ти поправляла зачіску.
Це правда. Я сховала палаюче обличчя за самоваром, а дядько провадив у тому ж дусі.
— Бідолашна мала, бідна моя дитино, часом це нещастя — бути надто гарною. О! навіщо впадати у відчай, заспокойся!
— Чи ж це можливо! Але якби ти знав, що зі мною діється відтоді, як ти вперше сказав мені цю жахливу річ!
— Пробач мені, ти мені як донька; я грубий, але ти невинна, і ніхто, крім мене, тебе не застереже, ніхто на світі. Ти ще дитина, янгол, але будь обачна; ти ж мене розумієш і прощаєш, що я так із тобою говорю.
— Надін, серденько, — вів він далі, звертаючись до дружини, — це дивовижно! Усі в неї закохані, і навіть... гм, навіть цей бовдур, цей чорт...
— Хто?
— Башкирцев.
— Який жах!
— Бідне серденько.
І він засміявся якось дивно, [Слова викреслено]
— У мене?!
— Так.
— О!
— Моя люба, моя бідна дитино, — вигукнула Надін, обіймаючи мене.
— Дядьку, — сказала я, — це неможливо.
— Дурненька, вір мені, коли я тобі кажу. Ти надто молода, ти ще й не таке побачиш! Не говорімо більше про це, це нічого, не обурюйся, але я люблю твою матір, я люблю тебе і виконую свій обовʼязок, я тебе застерігаю: вони всі в тебе закохані.
— Навіть мій батько!.. фе, ніколи.
— Навіть він. Ох і голова! не обурюйся, підтримуй добрі стосунки, забери його за кордон, але стережися! Вони прогнали Гриця, бо знали наперед, що ти віддаси перевагу йому, а не їм.
— Але навіщо тоді його забирати! У такому разі він не може бути мені корисним, навпаки!
— Ні, ні, мала, ти ще не все розумієш. Він буде корисним; затримай його на місяць — ти це можеш, — а тоді хай їде; його присутність піде на користь вашому становищу там.
— О! який жах, який жах!
— З нею не можна говорити! це ж живе срібло: вона кричить, впадає у відчай. Бачиш, погано бути вродливою.
— Я не вродлива, є вродливіші за мене, я ледве стерпна!
— Серденько, ви нічого не знаєте. Є врода, на яку дивляться, як на витвір мистецтва, як на гарні меблі, і проходять далі. А ваша врода кидається в очі, затримує і захоплює... ви жінки, ви в цьому не тямите. Того вечора, виходячи з ложі під час антракту, у натовпі я наслухався досить! Я знаю, що кажу.
Потім він знову повертався до Башкирцева, казав мені стерегтися й сміявся ніби сам до себе.
Без нього я б ніколи в житті не наважилася сказати те, що зрозуміла ще до нього.
— О! — вигукнула я, — від цього можна збожеволіти, утопитися, померти!
У мене страшенно болить голова. Я довго плакала.
Я загрузла з усіх боків. Мені не треба казати про свою огиду!
викреслено[Чотири рядки закреслено, але замінено нижче]
Буває, що знаєш певні речі, не зізнаючись у них собі, а коли зізнаєшся — вони вражають, наче це справді щось нове й несподіване.
Чи є на світі істота, яку жах переслідує більше, ніж мене!
Скрізь безодні, скрізь мерзоти.
Тепер, гадаю, чаша переповнена, і все, що можна витерпіти морально, я витерпіла.
Найдрібніші обставини знову постають у моїй памʼяті, і я розумію багато такого, чого не розуміла тоді.
Так ось чому... і те, і інше, і це, і все!
А я ж сподівалася знайти батька, опору! Ах! він справді був би мені корисний — щоб розганяти всіх, щоб влаштовувати сцени, як тепер!
— Я розумію, — сказала Надін, — чому Марі не змогла жити з цією людиною.
О! так, я розумію свою матір! Тепер я пригадую ті слова Олександра, сказані давно, три тижні тому.
— Це мерзенна людина, — сказав він, — і він ні перед чим на світі не зупиниться. У нього немає ні принципів, ні моралі, ні чесності; він здатен на все.
О! мій батько!
— Ти мене не жалієш, ти мене не любиш! — казав він.
Я хотіла ще говорити, ще пригадувати — так, як пригадують фрази чужою мовою, що їх знали напамʼять, не розуміючи, коли цю мову нарешті вивчили. Я хотіла ще й ще вражатися людською мерзотою — і не знаходжу нічого іншого сказати, крім цих слів: який жах!
То це не вигадка розпусних романістів! То таке справді буває в природі!
Але навіщо вигукувати. Він мене...
Що ще ти мені готуєш? Боже мій, що ще доведеться вистраждати? Я готова, Боже мій; що більше ти мене гнітиш, то більше я кораюся.
Великий Боже! якщо ти існуєш, зʼявися, скажи, що Ти Є, — і я врятована.
Тоді я повірю в Тебе, бо мерзоти цієї землі змушують мене думати, що Бог — вигадка.
Боже мій, відкрийся мені, і я служитиму Тобі й поклонятимуся Тобі все життя.
Боже мій, зроби так, щоб це був сон! Боже мій, поглянь, що діється, змилуйся над своїм створінням...
Отже, я вродлива.... Я навіть не дуже гарненька. Якби я була історичною особою, усі ці мерзоти наводили б як докази моєї краси.
(замріяно) О жінко.
А Олександр, застерігаючи мене, казав, що всі чоловіки такі, і на мої розпачливі, обурені, сповнені огиди фрази запевняв, сміючись із мого переляку, що це нічого, а Надін утішала мене й просила потерпіти, не здіймати галасу.
— Якщо я тобі це сказав, — вів далі Олександр, — то тому, що ніхто інший тобі б цього ніколи не сказав.
І, розчулившись, він знову казав: «Ми ще маленька, бідолашна люба Мухо».
Я йому вдячна. Він мене приголомшив, але й урятував. Хто знає, що могло б статися. Саме за таких обставин пізнаєш своїх друзів і рідних.
Не підозрюйте ні хитрощів, ні наклепів. Я визнаю за дядьком деякі грошові грішки, але щодо його родини, щодо всіх нас... я хотіла б, щоб усі були такі, як він. Утім, я вже казала: ми вирізняємося добрими, щирими стосунками, відсутністю інтриг чи хитрощів одне проти одного. Людина недосконала, але щодо цього — напевно. І це велика Божа втіха в наших нещастях.
Усі брати Бабаніни обожнюють маму і люблять мою тітку, бо вона обожнює маму. Олександр і Етьєн вирізняються, бо бачать їх частіше. Еміль любив найбільше з усіх, але він помер.
Отже, не підозрюйте жодного віроломства. Утім, коли вже я сама його не підозрюю...
Олександр тільки сказав, а бачила я й сама.
О! але який жах!

Примітки

Слово-вигадка Марі: фр. bêtard [sic] (злиття bête «дурний» і bâtard «байстрюк»); те саме слово далі в 067.0428. ↩