Неділя, 29 жовтня 1876 (17 жовтня)

Я познімала картини, як познімала ікони. Кажуть, серед них є Веронезе і Дольчі; але це я дізнаюся в Ніцці. Коли вже взялася, мені хотілося забрати все. Олександр здавався невдоволеним, але важко далося тільки перше; а рушивши, я почувалася вільно.
Надін — покровителька сусідніх шкіл. Вона з дивовижною енергією взялася за справу цивілізування наших селян. Вчаться, читають, пасучи худобу, приходять поговорити з учителем і шанують творчиню цього нового світу. Її приклад наслідують, і багато пань заснували школи й похвально опікуються справою, яка полегшить прихід анархії в нашу бідну країну.
Цього ранку я ходила з Надін подивитися її школу, а потім натомилася, розбираючи старі лахи й роздаючи їх направо й наліво. Прийшла сила-силенна жінок, кожна з яких колись служила в домі або жила поблизу; треба було давати.
Завдяки Олександрові я спокійна: він допоміг мені все підрахувати. Цифри завжди були для мене мукою. А потім говорили про... про все, навіть про Пашу. Мене спитали, чи я часом у нього не закохана!
У мене опускаються руки: славетною я не стаю, подробиці мого життя нікого не можуть цікавити, і мені бракує духу описувати свої нудні дні. Та що ж! Нехай. Знову говорили про Милорадовича, і Олександр рішуче підтримує мамині поради. І справді, було зовсім дивно з мого боку їздити до всієї цієї полтавської наволочі й не поїхати до Лизавети Іванівни, яка завжди була подругою моєї матері.
Олександр запевняє, що до неї треба поїхати, що Милорадович більше не приходить, бо вона заборонила йому приходити, ображена моєю неувагою, — надто тому, що в неї кидали й досі кидають каменем.
З Грицем погано повелися в Гавронцях, і Гриць ще побачиться зі мною за кордоном, а йому навіть на думку не спадають усі ті наміри, які йому приписують.
Така думка мого дядька, але не знаю, чи можна на неї покластися. Він знається на агрономії та на справах, але не знаю, чи знається на цьому.
Утім, усе, що сталося, — лише здійснення моїх бажань.
Повторюю, я не зуміла б відштовхнути Милорадовича, а інакше мені було б тяжко. Це я кажу цілком щиро цього вечора...
— Ти думаєш, що позбулася його? — спитав Олександр.
— Ще б пак.
— Помиляєшся, ти йому подобаєшся.
— Йому подобаються всі жінки; я була б дуже ображена, якби не подобалася йому.
— Можливо, але повір моєму досвідові, я ще ніколи не помилявся: минулого разу в клубі Гриць підійшов до мене підлещуватися й питати, чи ти приїдеш до мене.
Тоді настала черга процесу. Я вислухала всі подробиці: «Багато галасу з нічого» — і все. Я б воліла справжню небезпеку й жодного скандалу. Поки що чутки вщухли, про все майже забули, але наші імена викликають зауваження, спогади, а потім розвʼязка здійме грім балачок.
Скоро я знову побачу Антонеллі: радість [Низ сторінки: один рядок стерто] і мені дуже страшно. Я так звикла чекати образ, що боюся цієї зустрічі. Якщо я поїду до Рима з батьком, мені нічого боятися; якщо поїду без нього, я сховаюся, житиму, як казала, і це вбереже мене від будь-яких неприємностей. Я житиму в чорному оксамиті, нікого не бачитиму. Усе передбачено, і... і з цих двох речей вийде третя, якої я не передбачаю. Так уже ведеться на цьому світі.

Примітки

В оригіналі англійською: «Much ado about nothing» — назва комедії Шекспіра. ↩