Субота, 28 жовтня 1876 (16 жовтня)

викресленоЕксп. Олександр, Мішель
Олександр раз у раз заводить мову про Милорадовича і досить слушно каже, що той (Милорад.) був дуже ображений тим, як із ним повелися в Гавронцях. І що саме мій батько — причина цієї дивної пригоди: іншого слова я не знаходжу, але ви розумієте.
Хай би що він робив, я йому прощаю: він мене заспокоює, показує мені все в сприятливому світлі, пояснює, згладжує гострі кути, дає мені надію. Він добрий; себе він не забуває, але він добрий, дуже добрий.
Узявши в готелі пристойний екіпаж, я вирушила в справах. Спершу до банку, де я взяла вексель на Ротшильда на пʼять тисяч рублів. Потім до кушніра, і ще деінде, весь час з Олександром.
Погода, що стоїть, зветься осінню, а вже підмерзає.
Решта часу минула в крамницях і вдома, куди нам приносили на вибір хутра, а ввечері ми пішли до театру. Нова пʼєса з часів хрестових походів, з монастирями й черницями на кожному кроці, та нові костюми зібрали натовп. До того ж це був бенефіс першої актриси.
Ми мали авансценну ложу бенуару. Ця ложа майже завжди була за нашою родиною, і вона бачила і мій сміх, і мої дитячі страхи — залежно від того, весела була пʼєса чи сумна.
Враження, яке я справила цього вечора на благословенну харківську публіку, змусило мене повернутися додому сумною чи, радше, роздратованою — надто через те, що казали Олександр, Етьєн, Надін і Лола. Утім, я й сама добре бачила. Ці вульгарні тріумфи тільки дратують мене. Такій жінці, як я, потрібне певне оточення, пʼєдестал.
Я згадала все, говорила про своє безнадійне становище, а потім слухала добрі слова дядька і його дружини. Вони мені не лестять і не пробують утішати мене набридливими банальностями. Ми разом шукали відповіді: що робити?
Я розповіла все — звісно, крім своїх особистих прикрощів, — і ми шукали.
Надін заснула на своєму ліжку поруч із моїм, Олександр пішов до себе; я простяглася на канапі й забулася, тихо плачучи, аж до світанку.
І нічого не допомагає! Навпаки, я гладшаю!
Зрештою я купила соболів на дві тисячі рублів. Я майже шкодую про цю витрату: вона зменшує суму, яку я везу з собою, — а та все ж сягне тисяч шістдесяти франків, хоча сорок тисяч із них — від продажу лісу. Годі... Рахунки я веду деінде, не захаращуймо ними цих сторінок; досить бути точною, розсудливою і розумною. Олександр — людина неоціненна і в справах, і, зрештою, в усьому. Він зумів усюди змусити себе поважати без жодної грубості і підніс імʼя Бабаніних. Етьєн стане предводителем дворянства в Коївтопі. Ці двоє — найуспішніші в родині.
О третій ми виїхали з Харкова; Етьєн і Марі повертаються до себе, Доменіка й Лола лишаються в місті.
Російські вагони — це салони, де зустрічаються і, так часто подорожуючи, більш-менш знайомляться; особливо це стосується мешканців Харкова й Полтави, які раніше жили нарізно, а відтоді, як залізниця дала змогу легко пересуватися, братаються й безперестанку їздять одне до одного в гості. А до всього цього товариства ще додаються добрі поміщики, що живуть на селі й їдуть цивілізуватися у вагоні.
Ми їхали разом з одним залізничним бароном, Ессенном. У Росії багато таких баронів рейок. Він людина відома, і, звісно, заговорили про війну. Бідолашними сербами так переймаються, що я про них ніколи нічого не пишу. Кажуть, Італія приєднається до нашої країни, проти якої озброюються Англія і Пруссія; а якщо ця остання держава обернеться проти нас, Франція прийде підсилити наші війська, — і так можна було б побачити обʼєднаними три найсимпатичніші й найпрекрасніші країни світу: Росію, Італію і Францію.
Перша моя думка була про палкі слова Антонеллі, коли зайшла мова про батьківщину й війну. Я вже бачу, як він, бившись, мов лев, віддає останній подих у моїх обіймах. Заради всього святого, хай він стане священником або загине на війні!
Повернувшись до Чернякивки, нашого любого старого гнізда, я знайшла лист від родителя — відповідь на горілку, яку я йому з любʼязності надіслала.
І весь вечір Олександр і його дружина тільки й радили мені забрати батька до Рима.
— Ти можеш, — сказала Надін, — зроби це; це було б справжнє щастя, я довго над цим думала.
Я відповідала односкладово, бо з забобонності дала собі щось на кшталт обіцянки ні з ким про це не говорити. Олександр розповідав, як він одружився зі своєю дружиною, вона розповідала те саме; це був вечір щирих звірянь, і я відчула, як ніколи, як треба дорожити своїми, своєю родиною, коли вона така, як наша, — дружна, любляча, щира. Не знаю, плакати мені чи тішитися з цієї недовіри, що безнастанно чатує в глибині моєї істоти. Я всюди шукаю хитрощів, корисливих слів, удавання.
Удома я познімала одну за одною всі ікони в золотих і срібних окладах. Я поставлю їх у своїй молитовні, там.
Забрати батька... Але як, великий Боже!

Примітки

В оригіналі латиною: «Pater» — так Марі жартома називає батька. ↩