Понеділок, 23 жовтня 1876 (11 жовтня)

Учора ми напхалися в карету, запряжену шестериком, і близько третьої години рушили до Полтави.
Паша зважився поїхати з нами, після того як я сказала йому, що цього вимагає синівська шана. І погодився він лише тоді, коли взяв із мене слово честі, що я анітрохи не кепкуватиму з цього.
Подорож, що почалася сльозами обох сестер при вигляді родинного склепу і цілковитим занепадом духу з мого боку, — ця подорож була весела; сльози в годину прощання з батьківським дахом викликали щось на зразок загального виливу почуттів, і Паша вигукнув, що шалено закоханий, з усім тим запалом, якого вимагає подібний випадок. «Присягаюся, що це правда, — вигукнув він, — але не скажу, в кого».
— Якщо ви закохані не в мене, — вигукнула я, — я вас проклинаю.
І в такому тоні ми розмовляли весь час, майже дві години, і всі ці дві години я сиділа, спершись на Пашу, з підкреслено сестринською ніжністю.
У Полтаві Мішель завітав до нас із дуже коротким і церемонним візитом, який здивував би мене, якби я не знала, що він саме судиться зі своєю мачухою — приблизно так, як і ми.
О сьомій ми вирушили на вокзал, я — щоб провести їх, бо мій поїзд відходить опівночі. Але дорогою дами, поміркувавши над поведінкою Мішеля, тільки зупинилися перед вокзалом, щоб сказати мені, що хочуть відкласти поїздку до завтра й порадитися з повіреним.
У мене мерзли ноги, і я сказала Паші сісти до нас із Полем, щоб утрьох нам було тепліше. Але Поль, похмурий і нездоровий, пересів у фіакр мого кузена, а той умостився поруч зі мною, скинув шубу й укрив нею мені ноги.
— Пашо, присягніться, що скажете правду!
— Присягаюся.
— У кого ви закохані?
— А навіщо вам?
— Мені це цікаво, ми ж родичі, я цікава, а потім... а потім мене це розважає.
— От бачите! Вас це розважає!
— Звісно, але не розумійте цього слова в поганому сенсі, ви мені не байдужі, ви славний хлопець...
— Ну от бачите, ви смієтеся! Потім ви з мене кепкуватимете.
— Ось вам моя рука й моє слово, що я не сміюся.
Але обличчя моє сміялося.
— У кого ви закохані?
— Я вам учора казав.
— Так... ні, не памʼятаю. Ну то що?
— У вас.
— Правда?
— Слово честі.
— Ви це кажете просто так!
— Я ніколи не говорю, як у романах, то що ж мені — падати на коліна й верзти купу дурниць!
— О! мій любий, ви пародіюєте когось, кого я знаю!
викресленоІ моє обличчя пересмикнулося.
— Як вам завгодно, Мусю, але я сказав правду.
— То це в мене ви закохані?
— Так.
— Це божевілля.
— Еге ж! звісно. Саме це мені й подобається! Це кохання без надії, якраз те, чого мені було треба. Мені треба було страждати, мучитися. А потім, коли та особа поїде, мені буде про що мріяти, за чим шкодувати. Я катуватиму себе, і в цьому буде моє щастя.
— Зелений чоловіче!
— Зелений чоловіче, зелений чоловіче!
— Але ж ми брат і сестра!
— Ні, кузени.
— Це одне й те саме.
— О! ні.
— Ну гаразд!
— То ви справді закохані в мене, я анітрохи цього не чекала, і це дуже дивно.
Але я забуваю, що цій розмові передувала інша, при Полі, в якій я намагалася натякнути хлопцеві, що мати [налаштовує] його проти мене, боячись, щоб він мною не захопився, що вона переконує його, ніби я ним верховоджу, бо це найвірніший спосіб відвернути зеленого чоловіка.
Але ніщо не зрівнялося з подивом Мішеля, який сподівався застати мене саму з Полем, а побачив свою тітку й свою маму в товаристві повіреного.
Кілька хвилин він стояв на порозі, вимовляючи якісь неймовірні склади, але врешті ввійшов і лишився до десятої.
Тоді я почала дражнити свого закоханого... Завжди той, кого я не шукаю!
Гелена попрощалася зі мною, повторюючи, що коли мені колись знадобиться віддана подруга, мені досить лише згадати про неї, а я, цілуючи княгиню, сказала напівжартома: «Не дуже мене обмовляйте».
На вокзалі ми побачили графа Милорадовича, і саме він зробив мені ті кілька дрібних послуг там і у вагоні.
Я поїхала з Полем, відіславши Пашу, як і обіцяла, до Гавронців.
Мене розбудили в Іскрівці, і я пройшла повз графа, що, здавалося, міцно спав, аби почути від нього:
— Я навмисне не заснув, щоб побачити, як ви пройдете.
Дурень! Усі Милорадовичі дурні й скупі. Що не заважає мені майже шкодувати.
навскоси
Кажуть, Милорадовича відвадив Мішель, сказавши йому не залицятися до мене, бо він, мовляв, сам уже до мене залицяється. Я знаю це з певного джерела, бо князь сказав те саме Паші. Утім, усю цю історію заплямували Башкирцеви, а мама у своїх листах, сповнених турботи, передчуває, вгадує й розповідає все так, наче сама була тут. Материнський інстинкт — дивовижний прояв Божої доброти. Так, Башкирцеви зробили з Милорадовича скандал, і мати мені це передбачила.
На мене чекали в Чернякивці, але я відразу лягла, розбита. О! розбита.
Етьєн і Олександр із дружинами й дітьми прийшли до мене, коли я ще лежала в ліжку, а невдовзі після сніданку я влаштувала сцену, вимагаючи свої гроші, — сцену, яку вони знесли з лиходійською покірністю. У Росії це називають: бомбардувати стіну сухим горохом. Це доводить до нестями, а на додачу... на додачу Олександр сказав мені, що я даремно живу в Гавронцях, що це перебування принесе мені тільки ганьбу і що в товаристві батькових сестер треба остерігатися всього. (О! це правда.) Що вони здатні на все, навіть підсипати мені снодійного, як у романах пана Ксавʼє де Монтепена. І що, зрештою, Павелко пускає чутку, ніби я сама до нього впадаю, і ще... казали, що батько до мене залицяється, але він сказав це інакше.
Моє серце так стрепенулося, що аж заболіло в грудях, і мені здалося, що мене знищено й (розвіяно) раптовим холодом, який пройняв усе моє тіло.
Я кричала, щоб мені віддали гроші від орендарів, і, нажахана, майже божевільна, кинулася на велику зелену шкіряну канапу. Якщо я не знепритомніла, то лише тому, що була надто обурена.
Отаке казали!
З усіх боків прірви! Треба померти... але розважливо: дати лад своїм справам, виправити Щоденник, написати невеличкі спогади, щоб розповісти про те, що сталося до щоденника, знову побачити матір і своїх рідних, а тоді — померти!
Померти, оголосивши всім причини мого самогубства! Але помстившись. Убити, отруїти, зганьбити (я знаю кого і як), а тоді померти... Мені стало страшно. Смерті? О! ні, за кого ви мене маєте? Після всіх жахів, які принесло мені життя за такий короткий час, шкодувати за ним? Ні, але я подумала... не знаю чому, жах і відраза, що сковували мене холодом, дали мені уявлення про вічні муки на тому світі... і мені стало страшно злочинів... ті, хто вбиває себе, щоб покласти край своїм мукам, мабуть, жорстоко розчаровуються. Страждає ж душа, а душа безсмертна... Пʼєр Антонеллі довів мені це на дорозі до Колізею в ніч перед нашим відʼїздом. І це Пʼєр Антонеллі говорив про душу! тьху!
Потроху я оговталася й зрозуміла, що ця жахлива мерзота не ходить поміж людьми, а її вигадали чи припустили мої дядьки, зважаючи на дивну поведінку мого батька того вечора.
І тоді, і потім ці поцілунки були мені гидкі, і я не хотіла нічого думати, але тепер!!!
До орендарів послали гінців, я ще трохи оговталася й пішла до інших, а найбільше до дітей... цих янголят. Я дозволила їм себе цілувати й ледь не розплакалася.
Я хочу повернутися до своїх! Уже тут мені краще, там я буду спокійна — ні, але подалі від... О! який жах!
Що я зробила, Боже мій! Що я зробила, і за що Ти мене так гнітиш?!
Я бачила свою годувальницю Марту.
— Найкраще, що ти можеш зробити, — сказав мені Олександр, — це побути тут кілька днів, тим паче що тобі треба тут лишитися заради своїх справ, а потім якнайшвидше знову поїхати за кордон.
Мене це приголомшило, але це може бути й способом позбутися мене... Ах! послухайте-но, давайте вже підозрювати підлість усюди, коли вже на те пішло.
Я серед своїх, добрих, чесних (я не кажу про гроші), а найголовніше — своїх.
У моїх спогадах (тих, що я напишу) всі побачать Башкирцевих.
І ви хочете, щоб я була доброю, щоб я вірила хоч у щось!!
О! але там знову це життя, ці приниження, вигляд людей, які такі, як я люблю, які мають знайомства, у яких благодійні розпродажі, концерти, свята... а я... і в моєму віці!
Тютчева твердить, що вона нічого не робила і що скандал почався з тієї миті, коли Альфонс Карр досить своєрідно розповів у своїх «Осах» про процес Романова. І подумати тільки, що я, сама того не знаючи, терпіти не могла Альфонса Карра та його писань. Але Тютчева бреше! Якщо Карр і написав, то з намови Бутовської та Безобразової, яких нацькувала моя люба тітонька.
Усі знали, що в нас процес, і нам про нього говорили, і все було цілком просто до приїзду Тютчевих.
А тепер, тепер.
Господи Ісусе, прийми мою душу!